Вісті Черкащини Пам’ять про бібліотекарку з Тальнівщини: Спадок мудрості та доброти
Тальнівщина в іменах
Колись вона підбирала мені, молодій філологині, книгу, ніби точно знала, що в ту мить потрібно моїй душі. «Візьміть ось цю, – казала, – вона добра і справжня, без фальші й удаваності». Такою ж була і сама Надія Савівна Пироженко – добра, світла, уважна до кожного. Вона видавала книжки, відчувала їх, радила так, що ті історії справді допомагали. Її вже немає серед нас. Минуло 8 років, як жінка пішла у засвіти, але пам’ять про неї досі жива – у прочитаних за її порадою книгах, у людях, яким вона допомогла, у теплих словах, що залишила після себе.
Надія Пироженко присвятила культурі, книзі та людям понад 40 років свого життя. Її діяльність була багатогранною та насиченою. Вона збирала матеріали з історії рідного села Криві Коліна, очолювала обрядову комісію, брала участь у художній самодіяльності. Організовувала передачі місцевого радіо, де звучали її задушевні розповіді про добрих серцем і працелюбних односельців, які стали героями її публікацій у районній газеті.
Однак не можна не згадати, що любов до книги, історії рідного краю та людей почалася ще в дитинстві. Народившись у Папужинцях Тальнівського району в лютому 1935 року, Надія Савівна змалечку була оточена працею й людською щирістю, що назавжди залишилися в її серці.
Саме тут доля з’єднала її з Олександром Петровичем Пироженком. Вони обоє навчалися в одному класі в місцевій семирічній школі, у голодному 1947-му році ділилися останнім шматком хліба. Як часто буває в маленьких селах, їхні шляхи переплелися ще з дитинства. Це знайомство стало початком спільного шляху, який тривав усе життя і був сповнений підтримки, розуміння і тихої відданості одне одному.
За словами Ростислава Пироженка, доля навіки пов’язала його батьків ще тоді, коли в класі хлопчик смикав дівчинку за косичку, а їхнє кохання, мов пуп’янок білої лілеї, розквітло на берегах Гірського Тікича, який протікав повз село. Закохані часто пливли човном до свого улюбленого місця – «стінки», лісистого крутого берега річки, що тягнувся до Юрполя. «Милувалися лататтям і квітами, рвали черешні, пили цілющу воду з холодного джерела, що било з-під скелі, – каже син. – І просто любили дивитися, як плине вода».
Закінчивши школу, юнак обрав професію вчителя, а дівчина спершу закінчила Мліївську школу садівництва, потім – Теребовлянський культурно-освітній технікум, а згодом і Харківський інститут культури.
«Ставши на рушник спільної долі, яка привела їх у мальовничі Криві Коліна, моїм батькам судилося прожити там усе життя, – продовжує Ростислав Олександрович. – Вони полюбили людей і це село, у якому свої води звивисто також несе Гірський Тікич».
У житті було все: кохання й журба, нестатки й надії, але багато радощів. Від творчої, натхненної праці, від дітей, від спілкування з односельцями – щирими й працелюбними людьми, що додавало подружжю Пироженків сил, енергії й оптимізму.
Надія Савівна – завідувачка сільської бібліотеки – вміла зацікавити книгою кожного: колгоспника, вчителя, учня, спеціаліста, домогосподарку. Як доброго друга, який завжди готовий допомогти й підтримати, її чекали скрізь. Мудрий погляд і лагідне слово окрилювали. Завдяки їй покоління кривоколінців топтали стежку до бібліотеки. Не випадково в 70-ті роки вона визнавалася однією з найкращих серед сільських закладів в Україні.
Надія Савівна завжди мріяла про щасливу долю рідної України, дітей та внуків. Їй не снилося й не гадалося, що двом із них – Іванові й Олександру, як багатьом українцям, доведеться боронити рідну землю від знавіснілого ворога.
Хоча Надії Савівни вже немає з нами, її присутність відчувається в кожній книжці, у кожному мудрому слові, яке вона колись промовила. Її серце було сповнене любов’ю до людей. Тому пам’ять про неї живе й досі – у тихих усмішках односельців, у шелесті сторінок, які вона допомогла знайти. Її життєва мудрість, доброта й безмежна відданість назавжди залишаться з нами, як світлий слід на стежці, яку вона проклала до наших сердець.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
