На Тальнівщині вчителька вишиває портрети відомих українців та ікони

Сьогодні з великим задоволенням хочу розповісти вам про Валентину Порфирівну Загородню з Мошурова, що на Тальнівщині. Цю добру, талановиту та розумну вчительку знає не одне покоління Мошурівських випускників. Бо вже 38 вереснів поспіль вона кличе своїх маленьких школяриків за парти і веде до незвіданої країни Знань. Окрім математики та мови, викладає вчителька ще й музику та застосовує елементи гри на баяні на уроках і виховних заходах. Обов’язково, щороку, до новорічних та різдвяних свят розучують з дітьми колядки та щедрівки, готують ціле вертепне дійство з пастушками, волхвами та царями і ходять від хати до хати, вітаючи зі святом. Цього року колядували в школі, бо через карантин селом не ходили. У таких вертепах об’єднуються  менші школярі та старші, випускники Валентини Порфирівни.

«У її класі завжди 5-6 відмінників, – каже про Валентину Порфирівну директор школи Валентин Нишпора, – я вважаю, що це показник».

Зараз у Валентини Порфирівни 4-ий клас, це єдиний клас в молодшій школі, який навчається за старою програмою, а не за НУШ. У класі нема ні комп’ютера, ні проектора, ані мультимедійної дошки. Проте у вчительки є величезний досвід та багаж знань. Аби не відставати від своїх колег і бути з ними на одній нозі, Валентина Порфирівна пройшла курси з НУШ, організовані Тальнівським методкабінетом, з деяких предметів проходила он лайн і тепер має сертифікат, що дозволяє викладати за новою програмою.

Вчительство – це те, без чого жінка не уявляє свого життя. З великим захоплення Валентина Порфирівна ділиться спогадами свого першого професійного досвіду:

«Після закінчення Уманського педагогічного інституту мене направили у Львівську область, у невеличке село Поріччя, недалеко від Львова. Як було написано в направленні, я так і поїхали туди, аби вийти на роботу 15 серпня. На дорогу мені пішло двоє суток. Як згадаю, як я добиралася з торбами, торбочками і торбиночками до Львова, бо ж і книжок з собою набрала, готуючись до роботи. А виявилося, даремно. Дісталася я місця о 7-ій вечора. Добре, що від електрички до школи недалеко. Я ці торби трохи пронесу – стаю, повертаюся за іншими. Директора, правда, застала в школі:

–Куди ви приїхали? – питає.
–То вам же вчителя треба, я й приїхала.
–Та місця, де ви будете жити, у нас нема! – сказав, як відрізав, директор.

Довелося піти на квартиру до однієї жінки. Хороша була. З її дітьми я підтримую гарні стосунки й сьогодні, вона вже покійна. Першого вересня не дали мені ні 1-го, ні 2-го, ані 3-го класу. Я навчала відразу два класи: в одному ряду – 2-ий, в іншому – 3-ій клас. Клас-комплект. Ділила дошку навпіл, так і навчала 29 дітей. Та мені подобалося, я носила купи зошитів додому. У травні приїхав до мене мій хлопець з села, а в червні ми відгуляли весілля і я повернулася додому».

У Мошурові пішла працювати в рідну школу. Удвох з чоловіком виховали 3-ох дітей: сина і 2-ох доньок-близнючок. Збудували нову простору хату. Жінка пригадує, як залишала хворих дітей на чоловіка, а сама їхала на курси у Черкаси, бо хотіла, аби клас дали. Уроки, відкриті заходи, перевірки різних рівнів, свята – перегортає жінка сторінки своїх вчительських буднів. Каже, що раніше у державі було інше ставлення до вчителя – більше довіри, поваги. «Змінилися й діти, й батьки. Час диктує зміни, – стверджує Валентина Порфирівна і показує два фотопостери з краєвидами рідного Мошурова, що подарували їй в цьому році випускники, які збиралися на зустріч – 20 років після школи.

Є у її класі в стінці для зошитів та книжок вишитий портрет молодого Шевченка у рушнику, на якому розшито «Заповіт». Це робота Валентини Порфирівни. Будучи у Львівській області, жінка пройнялася любов’ю до вишивки і відтоді вишиває для душі. Починала з найпростіших серветок, подушок, наволочок з невигадливими узорами. Коли одружувалися діти, на щастя-на долю стелила їм під ноги вишиті своїми руками рушники. Як народилися онучата (їх у жінки троє), мережила сорочечки, аби захищали від злого ока. Згодом вишила ще багато інших робіт, серед них портрети Тараса Шевченка та Івана Франка, гетьмана Богдана Хмельницького й Івана Мазепи та ікони. Їх, мабуть, у доробку майстрині найбільше. Особливою гордістю майстрині є парна ікона – Ісус Христос та Богородиця, що сягають за розміром у ріс людини, та плащаниця, яку жінка вишила у сільську церкву. Каже, що вишивала її 5 місяців і перед Благовіщенням занесла до церкви. Священник освятив і тепер її виносять щороку на Великдень.

Особливістю самобутніх робіт Валентини Задорожньої є те, що вишиває свої роботи жінка на чистому полотні, а не на малюнку – готовій заготовці. Ідеї черпає з книг та колекцій вишивок Дмитра Блажейовського, відомого українського релігієзнавця, музей якого відвідала, коли їздила на педагогічні читання у Львів.

Ліна ЯЛОВСЬКА