Вісті Черкащини 
М’яч, характер і жага перемоги: «Тальнівські ягуари» впевнено крокують до вершини
Для юних спортсменів із Тальнівського НВК районні фінальні змагання з масового футболу (змішані команди учнів 9-11 класів) стали на зрілість, а вихід у фінал – заслуженим вінцем щоденної праці. Попри несподівані виклики, обмаль часу на збори й тривожне сьогодення, команда довела: успіх народжується там, де є залізна воля вчителя і щира підтримка батьків. Сьогодні «ягуари» готуються до вирішальної битви, гартуючи характер на тренуваннях і з глибокою вдячністю згадуючи тих, хто тримає небо над футбольним полем.
Ми поспілкувалися з наставником команди, вчителем фізичного виховання Олегом Сидоренком. У його словах — не лише радість від переможного рахунку, а й глибоке розуміння того, як важливо сьогодні витягнути дитину зі світу віртуального у світ справжній.
«Ми до такого ще не доходили»
Коли вирішальний матч закінчився, перше, що відчув Олег Сидоренко, – глибоке полегшення. А вже за ним прийшла гордість за вихованців. «Нарешті нам це вдалося, – ділиться емоціями наставник. – Вихід у фінал районних змагань – подія рідкісна. Для нашої школи це успіх, якого ми досягли вперше».
Він бачить, як команда змужніла на очах. Хлопці, які ще вчора здавалися зовсім малими, сьогодні набралися досвіду й упевненості. Раніше все було інакше: паркет, футзал, суто чоловіча компанія. Але цей рік приніс свої зміни. Тепер футбол став змішаним.
Поруч із хлопцями на полі б’ються Сніжана Сухорукова та Ірина Каленчук. Жодних поступок чи поблажок на вік чи стать. На газоні вони – повноцінні бійці, які тримають удар і ведуть гру нарівні з усіма. Їхня присутність у складі – обов’язкова умова. Це той фундамент, без якого нинішні «Тальнівські ягуари» не стали б єдиним цілим.
Герої поля та «страшний» Безпалько
Коли заходить мова про результативність, першим звучить прізвище Артема Безпалька. На полі він – справжній мотор. «Забив найбільше, – розповідає тренер. – Хлопець активний, загартований боротьбою, відвідує спортивну школу. Головний «козир» команди – Артем Безпалько. Хлопець зі спортивної школи, борець із характером. Його голи стали для арбітрів звичною справою. Ті лише перезираються: «Знову Безпалько забив? Стабільність».
Проте футбольний тріумф – не сольний виступ, а зусилля кожного. Це і Михайло Кибаленко, який тримав ворота на замку, і Владислав Воронков, і решта гравців, які виклалися на повну. Олег Сидоренко окремо дякує колезі – тренеру Тальнівської ДЮСШ Федорові Каплюченку. Багато хто з гравців – його вихованці. Внесок тренера неоціненний: він дав хлопцям ту футбольну основу, ту міцність, яка сьогодні вивела їх у фінал.
Ще одна важлива деталь: за спинами підлітків стоять батьки. І це не чергові слова вдячності, а реальна підтримка. У Тальному ростуть справжні футбольні династії. У родині Скороходів футбол – це спільна мова: батько виступає за ветеранів, а тепер і Михайло та Рома тримають марку на полі. Не відстають і Красилівські. Батько-футболіст став головним натхненником для двох своїх нащадків. Коли дорослі їздять на змагання разом із дітьми, живучи кожною хвилиною гри, – це і є той самий надійний тил.
Футбол проти смартфонів
Олег Сидоренко дивиться на речі тверезо: залучити дитину до спорту сьогодні – ціла спецоперація. «Реально займаються спортом відсотків тридцять дітей, – він. – Решті байдуже. Світ онлайн-ігор та Тік-Току затягує глибше, ніж здається. Тут усе тримається на батьках. Якщо вони вдома підказують, мотивують, а іноді й змушують відкласти гаджет, тоді в дитини з’являється живий інтерес».
На противагу віртуальному життю, футбольне поле дає те, чого не навчить жоден додаток: лідерство, відповідальність та вміння тримати удар після невдач. Навіть якщо дитина завтра інше хобі, навички володіти м’ячем і власним тілом дадуть їй фору над тими, хто обрав диван.
У «Тальнівських ягуарів» командний дух уже став стилем життя. Вони не чекають запрошень наставника, а самі кожну перерву штурмують спортзал чи стадіон. Очі горять, а питання лише одне: «Коли наступні змагання? Куди ми їдемо далі?». Для цих дітей перемога – уже не картинка на екрані, а реальний піт і заслужений кубок у руках.
Піца, вітрянка і віра в ЗСУ
Шлях до цього фіналу був спонтанним. Про завтрашню гру Олега Сидоренка попередив дзвінок по обіді. «Я бігом документи збирати, телефонувати хлопцям. Ми поїхали майже не підготувавшись, бо обіцяли гру в березні, а все сталося швидше», – усміхається він. Але результати розвіяли всі сумніви – перемоги 8:1 та 9:0.
Після ігор у команди є улюблений ритуал. «Мої футболісти люблять піцу, – каже тренер. – Одразу питають, чи буде вона у разі перемоги. Кажу, що так. Після гри сідаємо десь разом, вони спілкуються, смакують піцу й сок. Саме в такі моменти відчувається, що в нас справжній колектив».
Зараз фінал знову переноситься через хвороби учнів в інших школах, тож головне – здоров’я та терпіння. Своїм вихованцям перед вирішальним матчем Олег Сидоренко бажає лише одного: показати все, чого навчилися за ці роки, бути рішучими й вірити в себе. І, звісно, пам’ятати про найголовнішу подяку – нашим захисникам: «Низький уклін Збройним Силам за можливість жити, навчатися і розвиватися. Разом переможемо!».
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
