Вісті Черкащини Між книжковими полицями й туманом: поетичний світ бібліотекарки з Тальнівщини
Ще школяркою Люсю Чурпіту найбільше вабили уроки української мови й літератури. Слово манило її так, як весняний промінь – дитячий погляд. Вона легко писала твори на кілька сторінок, ніби виплітала нитки зі своїх думок, а десятирічною вже поривалася римувати світ. У ті перші рядочки вкладала все, що розкривалося перед нею: усміхнене сонце, несмілива квітка біля річки, мамина ласка й мудре слово вчителя.
Тоді дівчинка й гадки не мала, що творить щось особливе. Їй здавалося: вірші народжуються так само природно, як дихаєш чи дивишся на небо. Та згодом стало зрозуміло: дар бачити фантазійне у звичайному, чути музику в буденності відкривається далеко не кожному.
Бібліотека як простір натхнення
Сьогодні Люся Чурпіта – бібліотекарка Колодистенської книгозбірні. Серед рядів книг, де минуле оживає в шелесті сторінок, відчуває себе в гармонії зі світом. Часто на хвилину-другу затримується серед полиць, торкаючись пальцями корінців старих видань. Для неї вони – мости між поколіннями; спогади, що живуть у тиші бібліотеки. Кожна книжка нагадує жінці про геній українських митців і пам’ять віків, відчиняє двері у світи героїв, мрії поетів і музичні ритми слова. Тут народжується і її власне, легке, мов подих, що торкається сторінки.
Це сила землі, що в колоссі вирує, / Прабатьківський дух, що так манить мене… / І в кожній травинці історія чує,/ Як зернятко в ґрунті нове проросте.
Поезія моменту
Для Люсі Петрівни кожен день – маленька подорож у власну уяву. Натхнення не потребує спеціальних ритуалів. Вірш не пишеться за наказом, а приходить раптово, у буденних моментах, коли світ відкриває свої приховані звуки й рухи.
Туман повільно стелиться над садом, ховаючи обриси дерев; вечірній ставок відбиває рух лебедів; сонячний промінь пробивається крізь гілля, торкаючись сторінок у бібліотеці. Кожна мить стає окремим рядком, а погляд – поштовхом до слова.
Природа для поетеси – не фон, а співрозмовник. Сад слухає, верба нахиляється, туман огортає землю, немов бере участь у її роздумах. Кожна деталь оживає в рядку, не перераховується, а стає знаком, від якого відлунює власна історія.
Холодний туман опустився на землю,/ В обійми свої взяв дерева в саду,/ Ще в листячко вбрану маленьку черешню / І схилену яблуню зовсім криву…
Поезія як спостереження
Мисткиня каже, що її вірші – радше спостереження, аніж сповідь. Вона здатна помічати деталі, які інші проходять повз, і перетворювати їх на слово. Для неї світ складається з натяків і знаків, які чекають, щоб їх назвали. Люсина поезія прозора й доступна: форма допомагає, але не затуляє зміст. У рядках немає надуманості: вони мають оживати в уяві, щоб читач відчував картину, а не слова. Іноді образи народжуються з руху птаха в небі. Їхній політ поетеса чує так само ясно, як власний рядок. У цьому русі немає пафосу, а лише тиха впевненість у поверненні. І саме так народжується вірш:
Повертались лелеки додому / В Україну, на землю свою. /
Пролетіли дорогу далеку, / Щоб гніздитися в ріднім краю…
Лелеки тут – символ і дому, й уважного спостереження. Вони повертаються після довгого шляху, як і поетичне слово, яке, пройшовши крізь буденність і тишу, оселяється в рядку. У польоті птахів Люся бачить уроки пильності: піднятися вище, щоб розгледіти сенс у найдрібнішій деталі.
Голос війни і пам’яті
Повномасштабна війна змусила Люсю Чурпіту по-новому осмислити значення слова. Сьогодні її вірші зберігають не лише красу природи, а й біль людських утрат. Вона говорить про героїв, які вже не повернуться додому, і про матерів та батьків, чиї серця розірвала війна.
І знову квіти… встелена дорога… / Героя зустрічає люд сумний./ Якого нещодавно від порога / Проводив батько – втомлений, сідий…
Поетичне слово для неї – спосіб зберегти пам’ять і підтримати тих, хто читає.
Читачі і творчі зустрічі
Тексти пані Люсі знаходять відгук у серцях людей: на літературних вечорах у рідному селі, серед колег-бібліотекарів, а також у соціальних мережах – від земляків і читачів з різних куточків України. Надихає схвальна оцінка відомих поетів: це підтверджує, що її голос важливий і потрібний.
Жінка мріє видати кілька невеликих збірок, щоб її онуки через багато років могли відкрити тоненьку книжечку й прочитати, що бабуся писала у своїй молодості.
Я намалюю Україну,/ Яскраву фарбу оберу. / Забуду про війну й руїни, / Мов гумкою усе зітру…
Замість післяслова
Люся Чурпіта не любить, коли її називають «поетесою». Каже: «Я людина, яка свої думки переплітає в рядки». І саме так народжуються справжні поети: слово живе від щирості, а не від звання.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
