Вісті Черкащини 
«Краєзнавство – це поклик серця»: завідувачка Колодистенської бібліотеки на Тальнівщині розповіла про любов до рідного краю
28 травня в Колодистому теж святкували Всеукраїнський день краєзнавства – особливий для всіх, хто любить і бережливо зберігає історію, культуру, природу й традиції нашого рідного краю. Ця подія стала чудовою нагодою згадати, наскільки важливо знати свою землю і любити її від серця. Про те, як це відбувалося в Колодистому, нам розповіла завідувачка сільської бібліотеки Люся Петрівна Чурпіта – справжня берегиня місцевої пам’яті.
«Для мене краєзнавство – це пізнавати місце, де ти народився, відкривати для себе щось нове й близьке, – каже вона. – Це той особливий момент, коли починаєш гордитися тим, що робить тебе унікальним і неповторним серед інших. Для мене це справжнє покликання серця, яке зігріває душу».
За словами пані Люсі, її захоплення історією рідного села почалося ще з дитинства: «Я жила в центрі села, навпроти могили Василя Миколайовича Доманицького. Щоразу, йдучи до школи, проходила повз і думала: а хто це? Тепер, працюючи в бібліотеці, я просто зобов’язана знати такі речі. Бо що робити інакше? Приїдуть люди, питають, а ти стоїш і очима кліпаєш».
Від трипільських поселень до панських легенд
Село Колодисте має багату й захопливу історію. Як розповідає бібліотекарка, тут навіть досліджували трипільське поселення – справжній слід прадавніх часів. Є й козацьке кладовище, навколо якого досі точаться гарячі дискусії, а пам’ять про панські часи живе в місцевих легендах.
«Наше село ніколи не було кріпацьким, воно завжди було панським. Історичні джерела вказують, що його заснували десь у XVI чи XVII столітті. І повірте, є про що розповідати», – ділиться Люся Петрівна з теплим блиском в очах.
Ще з дитинства вона слухала від старших захопливі перекази, які зберігають дух минулого. «У нас побутує легенда про карету, що провалилася в глибоку криницю Вікнину. Вона була без огорожі й, кажуть старі люди, настільки глибокою, що жоден з вельмож, які впали у глибінь, більше не повернувся, – таємниче каже господиня бібліотеки. – Зараз тієї криниці вже немає: замулилася. Залишилося лише маленьке джерельце. Воно досить далеко від села, туди вже майже ніхто не ходить, бо нікому не цікаво. А щоб відродити цю легенду чи місце, мені здається, уже немає кому».
А ще колодяни на городі знаходили старовинні монети. Це знак, що тут колись жили люди заможні й впливові.
Краєзнавство – це і стара пісня, і бабусина легенда
Для пані Люсі краєзнавство – це факти й дати, але водночас і та стара пісня, яку бабуся наспівувала, коли ти ще по підлозі повзав. Це легенда, яку колись хтось розповів. Це все разом – історія, культура, мова, звичаї, пісні. Саме в цьому, на її погляд, полягає суть краєзнавства.
У книгозбірні особливу увагу приділяють добору літератури. Однією з найулюбленіших книг є «Звенигородщина – Шевченкова батьківщина» Агатангела Кримського. Це справжня енциклопедія нашого краю: як жили, працювали, співали люди. Ціле культурне надбання.
У книзі «Колодисте на Звенигородщині» авторства Віктора Поліщука, далекого родича пані Люсі, зібрано все: історію шкіл, старі пісні, спогади про Голодомор і список загиблих у Другу світову війну. «Я залучаю місцевих жителів до знайомства з історією, щоб вони знали про Доманицького, про наше козацьке кладовище. Щоб кожен усвідомив: у нас є чим пишатися», – наголошує бібліотекарка.
Цікавляться книгами люди різного віку. Молодь особливо любить розглядати старі фотографії, шукаючи хати своїх прадідів. Часто кажуть: «О, це ж наша!» або «Звідки ж це сфотографовано?» Саме так народжується справжній інтерес до рідного краю.
Плани на майбутнє – великі і щирі
«Дуже хочеться вірити, що війна скоро закінчиться, і ми зможемо знову збиратися разом, планувати спільні справи та бережно відроджувати пам’ять про наш край. Бо саме пам’ять — це те, що тримає нас міцно на цій землі, що дає сили й наснагу», — з щирістю в голосі каже Люся Чурпіта.
Якщо ви ще не були в Колодистенській бібліотеці, обов’язково завітайте. Тут вам не лише запропонують цікаву книгу, а й відкриють двері в історію, якою дихає кожен камінь цього краю.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
