Вісті Черкащини Коріння роду на Тальнівщині: про вірність землі та велику любов до коней
У Кривих Колінах живе чоловік, чиє життя нагадує міцний дуб із глибоким корінням. Вправний господар і фаховий зоотехнік, він крізь десятиліття проніс відданість рідному краю. Та справжнім велінням його долі стала особлива пристрасть – безмежна любов до коней, що додає наснаги кожному дню.
Коні – душа і вірні товариші
Для Миколи Пономаренка все почалося на хуторі Добрянка, де він народився й зростав до самого призову до армії в 1964 році.
Дитинство хлопця минуло серед розлогих пасовищ, де він змалку пізнав ціну господарської праці й щиру прихильність до коней
«Поряд була стайня. Ми, дітлахи, щойно пригнавши корів додому в обід, одразу бігли туди», – згадує він. Найбільшим щастям було випросити в дорослих дозвіл прокататися, а потім наввипередки мчати до річки купати гривастих красенів.
Дитяче захоплення з роками переросло в справжнє покликання. Навіть після трьох років служби та роботи на ГЕС у Лотошевому доля повернула Миколу Петровича до тварин. Працюючи ветсанітаром, а згодом – завідувачем великої ферми в Кривих Колінах (де під його опікою перебувало понад тисячу голів худоби та три десятки працівників), чоловік завжди залишався близьким до землі. Здобувши 1978 року в Тальянках фах зоотехніка-організатора, він згодом свідомо обрав шлях їздового, адже потяг до коней виявився сильнішим за посади.
Сьогодні, перебуваючи на заслуженому відпочинку ще з 2000 року, пан Микола залишається вірним собі: тримає конячку – напарницю й віддзеркалення душі, про якого знає чи не вся громада. «Вона все відчуває: і настрій, і втому. Ми розуміємо одне одного без слів. Це велика дружба, перевірена роками й працею», – ділиться господар.
Родина та коріння тримають світ
Микола Петрович і Галина Іванівна своє «багатство» вимірюють кількістю рідних облич. Вони виростили доньку Раїсу та сина Валентина, а сьогодні їхнє обійстя повниться голосами семи онуків і трьох правнуків.
Традиції для пана Миколи – основа, що тримає людину на білому світі. Він порівнює їх із корінням, без якого дерево неминуче всохне, і з теплотою згадує: «Пам’ятаю: мороз тріщить, снігу по коліна, а на душі гаряче від коляди. Колядка й щедрівка – побажання добра кожній хаті й світло, яке ми передаємо далі. Саме воно робить нас людьми й не дає забути, чийого ми роду».
Справжня казка замість телефонів
Уже два роки Микола Пономаренко супроводжував колядників Кривоколінського ліцею. Учительки вправно прикрашали конячку квітами, і святковий «поїзд» вирушав селом. Ефект був неймовірний: люди виходили з дворів, а на дорогах зупинялися машини. Усі вітали їздового й колядників у театральних костюмах, а на обличчях перехожих цвіла щира радість.
Пан Микола не вважає свій вчинок винятковим. Переконаний: краса – у дрібницях і людській душі. Коли бачить, як у людей світлішає на серці, розуміє: день прожитий не дарма.
«Я не роблю нічого “великого”. Хотілося, щоб люди усміхнулися. Бачили б ви очі дітей! Вони ж тепер тільки в телефонах сидять, а тут – справжня казка їде. Краса – усередині. Якщо людина зла, то ніяка сорочка її не прикрасить», – ділиться мудрістю чоловік.
Урок для молодих: тримати Україну
Життєвий досвід навчив його цінувати мир і чесну працю. З болем наш співрозмовник згадує службу в Казахстані, де колись будував підстанції пліч-о-пліч із сьогоднішніми ворогами. Цей досвід лише підсилює його віру: за власне життя та рідний край треба боротися.
Його порада молоді глибока: «Працюйте й не бійтеся ніякої роботи. Не шукайте легкої долі, дбайте про чесне ім’я та свою землю. Крім нас, тримати Україну нікому. Сьогодні ми всі хочемо, щоб мир настав якнайшвидше. Любіть своє, не цурайтеся коріння. І головне – будьте людьми в будь-якій ситуації. Не бійтеся бути щирими, навіть якщо зараз це не «модно».
Післяслово
Микола Пономаренко вважає себе щасливою людиною. Щастя для нього – можливість жити на своїй землі, бачити сонце, мати сили запрягти коня й знати, що близькі здорові та поруч.
Проте є одна мрія, спільна для всіх: перемога і мир. Щоб діти не ховалися від сирен, а наші воїни повернулися додому, до мирної праці. Господар щиро сподівається ще не раз проїхати селом на заквітчаній конячці під спокійним небом, а пісні щоб лунали не сумні, а радісні.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
