«Коли нема зв’язку на передовій – це все одно, що нема кисню»

Військова служба Анатолія Левківського почалася ще з далекого 1985 року. Тоді, ще молодим, його призвали до армії і направили навчатися на зв’язківця. Навчання тривало півроку, потім ще 1,5 роки відслужив. Після звільнення вдома побув недовго. Через 5 місяців пішов на службу за контрактом. Вдома не заперечували. У сім’ї, де було 5-ро синів, у армії служили всі. Обрав для себе військову стезю і старший брат Анатолія, Віктор. Він – офіцер, нині на пенсії.

-В той час такого й не було, щоб не служили. Хіба, може, через хворобу. Служба в армії була престижною справою, – пригадує Анатолій, з яким розмовляємо у Тальнівському РВК, на черговому посту. – Поруч була військова частина, тоді ще ракетні війська були, стратегічного призначення. Пішов. Після навчання отримав звання прапорщика, продовжив службу у частині. У Тальному служу десь з 2000-х років. Вже й не пригадаю точно, – сміється. – Згодом пішов на пенсію, проте призвали по мобілізації, зараз служу за контрактом.

Відразу, отак під час розмови, й не скажеш, що цей чоловік буквально поглянув війні у вічі. З січня 2017 року почався відлік отих найтривожніших 8-ми місяців – на лінії зіткнення, під Авдіївкою, у складі 72-ї механізованої бригади. Отих хвилин, годин, днів, коли знаходишся в постійній напрузі, коли найголовнішим завданням є завдання вижити, щоби там не було. Про цей період свого життя військовий згадує не охоче. Зізнається, що досі йому сняться кошмари.

-Сказати, що не страшно, не можу. Всім страшно, – каже. – Пряме попадання в бліндаж тієї ж міни, а чи снаряда, – і все, ніхто там не виживе. За час моєї служби на передовій у нашому батальйоні загинуло двоє хлопців, а так, то щодня 1-3 поранених було. Постійно працювали снайпери чи стріляли з артилерії. Автоматні черги лунали рідко, бо ефективні вони на відстані всього 300-400 метрів. Коли нас обстрілювали, в основному надвечір, то найстрашнішими були обстріли з 120-х мінометів та САУ (самохідних артилерійських установок), та й останні було хоч чути, а от коли гатили з танків, то не було навіть секунди, щоб впасти на землю, не те, щоб сховатися.

На передовій Анатолій Левківський служив зв’язківцем. Виявити пошкодження, протягнути провід до тих, хто в окопах, щойно стихнуть обстріли, – справа для сильних духом. Бо ж тут не сховаєшся, знаходишся у ворога, як на долоні, щомиті можеш стати його мішенню.

-Коли нема зв’язку на передовій – це все одно, що нема кисню. Можна так порівняти, – каже військовий. – В мирний час ми не відчуваємо цього так різко. А в бойових умовах дротовий зв’язок, радіозв’язок – це управління військами, це дані про поранених та загиблих, це можливість прийти на підмогу артилерійським вогнем. Зі своєю сім’єю теж тримав зв’язок, телефонував дружині. Щодня. Якщо не виходив, вона панікувала, хвилювалася. Для того, щоб протягнути провід чи поладнати пошкоджений, нас майже завжди було троє: один тягнув, двоє прикривали, – додає.

-А чи служили у вашому батальйоні дівчата? – цікавлюся.

-Та ні, – посміхається. – Жінок у гарячі точки не направляють, окрім фельдшерів та бойових медиків-дівчат. Чесно кажучи, з ними веселіше трохи, розряджають обстановку, – жартує.

А обстановка спокійною не була майже ніколи. Це – не звичні для нас з вами умови, затишні оселі з побутовою технікою «за останнім писком моди», теплі квартири, де можна загорнутися в ковдру і дрімати під улюблений серіал, це далеко не мирне життя, де гучно святкують дні народження та справляють весілля, з феєрверками та музиками. Це – нагріти води на багатті у 10-градусний мороз для того, щоб елементарно попрати вручну речі, щоб напитися чаю і, зрештою, просто зігрітися. Це вибухи мін та підозріла тиша. Як можна до такого звикнути?

-Нічого, звикається, – каже Анатолій Левківський. – Служба є служба. А як інакше?

Ольга ОСІЯНЕНКО

12.11.2019 10:56
Переглядів: 560
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.