Із лінії фронту – на Тальнівщину: як лікар-травматолог знайшов новий дім завдяки допису в соцмережах

Публіцистичний журнал «Акценти громадського здоров’я» (засновник ГО «Всеукраїнська асоціація фахівців громадського здоров’я») присвятив розгорнуту статтю унікальній долі лікаря-травматолога Дмитра Неліпи (авторка Оксана Михайлова). Нагадаємо, що саме «Новий Дзвін» у грудні 2025 року першим розповів про цього медика, вивівши тему на всеукраїнський рівень. Сьогодні ми знову повертаємося до вражаючої історії хірурга, який рятував життя під обстрілами на Донеччині й Дніпропетровщині та залишав шпиталі лише тоді, коли їх руйнували авіабомби. Про те, як допис в інтернеті привів досвідченого військового лікаря до Комунального некомерційного підприємства «Тальнівська багатопрофільна лікарня», чому він мріяв саме про маленьке місто та як війна змінила українську травматологію, читайте у цій публікації.

Багаття під мінами: як усе починалося у 2014-му

Життєвий і професійний шлях Дмитра Олександровича нерозривно пов’язаний із хроніками цієї війни. Його перші спогади про роботу в екстремальних умовах сягають ще 2014 року, коли він рятував людей у Красногорівці на Донеччині. Поряд палав Донецький аеропорт, точилися запеклі бої, а саме місто залишилося без світла. Медикам доводилося розводити багаття просто на подвір’ї, щоб приготувати їжу собі й пацієнтам. Тоді над їхніми головами постійно свистіли міни, але, як пригадує травматолог, у ті роки ворог ще не застосовував таку тотальну нищівну авіацію, що зрівнює із землею цілі лікарні, як це відбувається зараз.

Курахове 2022-го: прицільні удари по чергах за хлібом

Радикально інша ситуація застала Дмитра Неліпу  в 2022 році в Кураховому, куди ще з 2015 року перемістилася Мар’їнська центральна районна лікарня. З початком повномасштабного вторгнення російська армія почала діяти підло й жорстоко. Окупанти чітко знали розклад і прицільно били по натовпах людей, які збиралися, щоб отримати воду, хліб чи гуманітарну допомогу. «І нам, звичайно, щоразу більше привозили поранених. Потроху ставало страшніше, тому лікарі роз’їжджалися, серед них і мій завідувач. Я залишився сам», – ділиться спогадами Дмитро Олександрович.

Він виявився єдиним травматологом на весь величезний прифронтовий район. Сама ж лікарня стояла в центрі своєрідної оборонної дуги між Красногорівкою, Мар’їнкою, Вугледаром та Великою Новосілкою, звідки йшла пряма дорога на Дніпро.

Фортеця Курахівської лікарні: 700 урятованих життів

Незабаром на базі закладу розгорнули військовий шпиталь. Склався унікальний і міцний тандем: армійські хірурги ставили на ноги цивільних, а місцеві медики поряд із ними оперували поранених бійців. Коли Курахове опинилося під прямою загрозою окупації, Дмитру Неліпі довелося виїхати на тиждень, але він повернувся одразу, щойно позиції ворога відбили. За ним підтягнувся й середній медичний персонал. Щоби працювати під щоденними обстрілами було безпечніше й зручніше, медсестри приїздили на вахту на тиждень, жили безпосередньо в закладі, а потім мінялися. Сам же травматолог два місяці поспіль взагалі не виходив за поріг: робоче місце стало його домом.

У цей критичний період шпиталь підтримала міжнародна спільнота. Колеги з організації «Лікарі без кордонів» і Міжнародного Комітету Червоного Хреста забезпечили його такими медикаментами та обладнанням, якого тут не бачили за всі роки існування. Згодом долучилися й американські волонтери, які фінансували закупівлі через благодійні фонди й жили пліч-о-пліч із нашими лікарями, допомагаючи фізично обробляти рани. Якраз іноземні благодійники привезли хірургічний мобільний рентген-апарат (так звану С-арку) з електронно-оптичним перетворювачем (ЕОП), що став незамінним інструментом для швидкого пошуку уламків та осколків у тілах поранених.

Робота була конвеєрною: пацієнтів, яких можна було вилікувати за два тижні, залишали в Кураховому, а важких – стабілізували й евакуйовували далі на Дніпро. Відповідно до офіційних звітів, які подавали до департаменту охорони здоров’я, з 2022 по 2024 рік Дмитро Олександрович разом із колегами врятував 700 поранених.

Втрата дому й евакуація на Великдень

Фронт невблаганно рухався вперед. Мар’їнка і навколишні села опинилися під окупацією. Невдовзі російський снаряд поцілив і в квартиру лікаря. Він з дружиною Тетяною в той момент перебував удома, і їх урятувало лише суворе дотримання правила двох стін. Місто нещадно засипали ракетами С-300 та «Іскандерами», а згодом додали й нищивні удари керованими авіабомбами. Після того, як три С-300 розірвалися в безпосередній близькості від шпиталю, а згодом ще кілька важких прильотів зафіксували поруч, працювати стало вкрай небезпечно. Зрештою, цивільних поранених перестали привозити, бо через щільність вогню евакуація стала неможливою. На Великдень 2024 року весь персонал остаточно залишив Курахове.

Другий рубіж: Покровське

Дмитро евакуювався за 82 кілометри від лінії фронту – у селище Покровське Синельниківського району Дніпропетровської області. Тоді ця відстань здавалася відносно безпечною. Там він самовіддано пропрацював ще півтора року. Проте війна наздогнала його й на новому місці: логістичні вузли й цивільну інфраструктуру району ворог дедалі частіше атакував ракетами і «шахедами».

На всіх цих пекельних етапах головною опорою для медика залишалася родина: кохана дружина Тетяна й домашній кіт. Під час найстрашніших обстрілів вони, міцно обнявшись, сиділи в укриттях. Двоє синів подружжя наразі також розкидані країною: один перебуває у Харкові, інший – на Західній Україні. За словами травматолога, триматися під колосальним ментальним тиском йому допомагала саме робота: коли ти перебуваєш у безперервному процесі порятунку людських життів, на власні страхи зовсім не залишається часу.

Новий старт у маленькому місті

Сьогодні Дмитро Неліпа успішно працює на Черкащині. Побачивши в соцмережах оголошення керівника Тальнівської лікарні Олега Солодька, він одразу вирішив спробувати. «Чому я мріяв тільки про маленьке містечко? Тому що хочу бути відомою людиною для нього», – усміхаючись, жартує медик.

Це швидко став реальністю. Завдяки величезному досвіду, таланту й «легкій руці» травматолог миттєво здобув авторитет і щиру любов серед місцевих пацієнтів, а найкращою подякою від них вважає виключно повне одужання. «Я знаю багато, і саме це мене підтримує ментально, – каже Дмитро Олександрович. – Медицина під час війни розвивається надзвичайно стрімко й змінилася в значно кращий бік: підходи до травматології, методики лікування ран, реабілітація. Усе це стало ефективнішим для пацієнта. Наприклад, раніше після подібних операцій на ногу дозволяли наступати лише через місяць, а зараз ми змушуємо робити це вже через три дні. Реабілітація – надважливо. Прооперувати пацієнта – лише 30% успіху, а правильна реабілітація – решта 70%».

Попри такий технологічний стрибок, Дмитро Неліпа з гіркотою додає, що належного ставлення й гідної оцінки праці медиків у державі досі немає, і мова йде не лише про рівень заробітної плати. На його думку, кадровий дефіцит в Україні може погіршуватися, адже молоді перспективні фахівці, які володіють іноземними мовами, масово виїжджатимуть за кордон. Сам же травматолог категорично заявляє: хоче жити й працювати виключно в Україні. Тим паче, що потреба в таких руках є величезною: сьогодні за його спеціальністю по всій країні відкрито десятки вакансій, а брак кадрів гостро відчувається в кожній області.

Альтруїзм, незламність і професіоналізм таких людей тримають нашу медичну систему в найважчі часи. Авторка цього матеріалу, яка представляє «Новий Дзвін», також є однією із вдячних пацієнток Дмитра Олександровича. Повернувшись свого часу до повноцінного життя завдяки його майстерності, вона особисто доєднується до сотень врятованих ним людей.

Наталія Головецька, Оксана Михайлова

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!