Вісті Черкащини «Головне – не опускати руки», – каже мати військового з Тальнівщини, яка віддала школі 42 роки
Ось і закінчився навчальний рік. У школах проходить свято Останнього дзвоника. Діти стали дорослішими на рік, а вчителі – мудрішими. У ці дні згадують учителя, який всю свою життєву дорогу дає знання і дякують йому. Хочеться подякувати за невтомну працю, педагогічний талант, любов до дітей, милосердність учительці початкових класів Мошурівської школи на Тальнівщині Шелест Галині Платонівні, яка нині перебуває на заслуженому відпочинку і має 42 роки педагогічного стажу. Все тепло, любов, увагу і турботу віддає своїм дітям, а особливо онукам. Намагається кожен день щось свіженьке, новеньке і смачненьке приготувати, напекти. Щодня під час навчання виконує домашні завдання з онуками, приділяє увагу всім, без винятку. Біля її оселі облаштований дитячий майданчик посеред садка. Там є й ігровий окоп, і мішки з піском, і автомат, щоб бити ворога, батут, гойдалки, ще хоче вив`язати гамак. Її люблять усі діти, яких вона навчала. Часто відвідують її вдома, ще навчаючись у старшій шкільній ланці, а також після закінчення школи. Вони її запитують по телефону, чи можна провідати. А вона завжди гостинно приймає гостей, пригощає їх чаєм та всякими смаколиками. Її працьовитість, доброту, людяність, порядність і велику любов до дітей підмітили батьки учнів, яких вона стала тільки-но навчати. І це їхня заслуга, що така прекрасна учителька залишилася у селі Мошурів. На перших порах на роботу Галина Платонівна щоденно добиралась із рідного села Заліське. На той час у неї була маленька дитина, син Богданчик. Дем`янчук Григорій Петрович, поспілкувавшись із головою колгоспу Рибак Вірою Михайлівною, допоміг із житлом у 12-квартирному будинку. Таким чином ця вчителька залишилась у селі донині і стала мошурянкою. Так розпочалась її кар`єра у Мошурові.
–Це її радо зустрічали діти першого вересня. Галина Платонівна згадує, коли вона заходила в клас, то вони гуртом вигукували: «Ура!» «Це для мене є найбільшим щастям, як учительки, – згадує педагогиня. – Мені не потрібна слава, головне – любов і вдячність дітей». А одяг на роботу одягала той, що подобається дітям. Коли вона одягала обновку, то слідкувала за реакцією дітей. Якщо вони обступали, обнімали її і говорили: «Ви наша королева», то вона його одягала знову і знову. А якщо він не проходив випробування, то більше не одягала.
А як вона уміє сердечно розповісти про кожного випускника! Її виступи на випускних вечорах – це незакінчений роман. Її розповідь про кожну дитину – це цілий світ чогось безпосереднього, правдивого, чистого. Вона ніколи не пам`ятає зла, але якщо щось і залишилось неприємне для неї, то вона його розповідає з добротою. На святах про своїх учнів згадує і про дитячу пустотливість та різні витівки. Уміє протягом усієї розповіді заполонити тебе, тому слухаєш з насолодою і цікавість не покидає. Натомість у твоїй душі лишаються позитивні емоції. А особисто для мене, що джерельної води напитися.
Життя її складалося непросто. Після закінчення школи поступала в Черкаський педінститут. Але не пройшла конкурс, бо як виявилось згодом, їй у цьому «допоміг» батько. Він не хотів, щоб вона стала учителькою. А цю таємницю їй повідала викладачка із Черкаського педінституту, коли Галина Платонівна була уже дипломованим педагогом і проходила курсову перепідготовку. Вона у неї здивовано запитала: «Ви таки стали учителем?» Так, Галина Платонівна залишилась на посаді учителя на все життя після закінчення Уманського педінституту, хоч їй пропонували посаду викладача у Корсунь-Шевченківському училищі. Потім коли вона після трьох років роботи у селі Нетребки повернулась на Тальнівщину, то їй пропонували посаду методиста у районі, але вона не погодилась. Своє місце бачила у школі. Не хотіли відпускати її на Батьківщину керівники Корсунь-Шевченківщини і діти, яких вона навчала. Прийшли усі проводжати, обнімали, просили ще залишитись. Але вона свого рішення не змінила. Діти прикипіли до неї, бо вона не тільки захоплювала їх на уроках, а й в позаурочний час – вчила в`язати. Дівчатка катали у колясочці її Богданчика по черзі, а вона їх навчала в`язанню. Та й зараз віддається Галина Платонівна улюбленій справі: в`яже шпицями, крючком, виготовляє воїнам нашоломники. А в її будинку багато речей вив`язані власними руками: покривала, накидки на стільці, доріжки, серветки, зв`язані крючком, светри, гольфи, шкарпетки, дитячі костюмчики.
Як вона завжди уболівала за своїх дітей Богдана і Світлану, як їх підтримувала після закінчення школи! Хотіла втілити їх фахову мрію в життя. У час корупції вона своїми тендітними плечима пробивала кам`яні мури бюрократії. Разом з Богданом поїхала в Хмельницький, де син подав документи у військову академію. Щоденно пішки ходила на полігон, де абітурієнти здавали нормативи з фізичної культури. Морально підтримувала сина і дуже хвилювалась, щоб не зрізали його на вступних іспитах. Раділа за нього, коли вклався у норматив з бігу на дистанцію, прибігши третім. Спочатку результат у відомості поставили той, який дитина заслужила, а потім через кілька годин результат у відомості був інший. І вона шукала людей, які змогли б їй допомогти. Вони знайшлися. А коли уже дізналась, що син став студентом, радості не було меж. Так і при вступі в медінститут із Світланкою дотримувалась одного правила: «Ніколи не здаватись, хоч як буває важко, ніколи не опускати руки».
Якось зустрілася із нею, а вона майже не плачучи розповідає історію про свого внука, який не написав контрольної з математики, бо віддав ручку дівчинці, яка розплакалась через те, що у неї нема чим писати, а олівець віддав хлопчикові, бо він його не взяв з дому, а на контрольній потребував. Ось така дитина росте, яка більше переживає за інших, як за себе. А я їй відповідаю:
«Угадайте, чиї він риси успадкував? Це ж Ви, Галино Платонівно, останнім поділитесь, усім допоможете, а самі забудете, що треба відпочити!»
Багато любові і часу віддає Галина Платонівна своїм внучкам Владі та Лесі, онукам Іллюші та Мишкові. Кілька раз на тиждень Владиславу возила у Тальне на репетиторство англійської та польської мов. Зараз внучка навчається в Польщі. Коли тато Мазненко Богдан Васильович отримав поранення на фронті, хотіла залишити навчання через матеріальні труднощі, але Галина Платонівна наполягала, щоб вона цього не робила. А для онучки бабуся є авторитетом, бо вигляділа її ще змалечку і росла та коло бабусі до закінчення Мошурівської ЗОШ. І все добре склалося. Влада стала підробляти у вільний від навчання час і так продовжує навчатись, хоч це нелегко, бо потрапила у польський клас. Але вона настирлива, як тато, і цілеспрямована, як бабуся. Хай збуваються її мрії. Зараз Галина Платонівна проживає із внучкою Лесею, готує з нею домашні завдання, оплачує репетиторство з англійської. Це надзвичайно скромна і працьовита людина. Коли я запитала у неї, чи можна написати замітку про Вас у газету, то вона відповіла: «Мені не потрібна слава, головне любов і вдячність дітей».
Дякуємо Вам, Галино Платонівно, за сина Богдана Васильовича Мазненка, якого Ви виховали справжнім патріотом України, бо він у час навали ворога, добровольцем у лютому 2022 року пішов захищати Київ та прилеглі села, був поранений, пройшов лікування, численні операції (їх було 38) та реабілітацію у Латвії, а зараз волонтерить, постачає на фронт дрони та інше. Дякуємо Вам, Галино Платонівно, за прекрасну доньку Світлану, яка стала чудовим сімейним лікарем і навіть може полікувати людину, поспілкувавшись із нею по телефону. Зараз працює у Борисполі, але допомагає порадами у лікуванні різних хвороб односельчанам, друзям, знайомим. Ніколи не говорить, що не буду лікувати Вас, бо Ви у мене не зареєстровані. Підтримує дружні стосунки із братом Богданом, дуже допомагала йому, щоб поставити на ноги після поранення.
28 травня Галина Платонівна відзначила свій ювілей. Рада ветеранів педагогічної праці Тальнівщини в особі Володимира Синьогуба та Людмили Нестругіної щиросердечно привітала з ювілейним Днем народження, подякувала за багаторічну сумлінну працю на ниві освіти. Шановна ювілярко, бажаємо вам міцного здоров`я, мирного неба, родинного тепла, сімейного щастя, витримки і наснаги з роси і води!
Марія БІРЧЕНКО
