Вісті Черкащини 
Голодомор як геноцид: Уроки «Стіни Пам’яті» Тальнівського музею історії
День пам’яті жертв голодоморів – щорічна національна дата, коли українці схиляють голови перед мільйонами загиблих. Голод 1932–1933 років – геноцид українського народу, організований сталінським режимом. Йому передували насильницька колективізація, масове «розкуркулення» селян, хлібозаготівельні кампанії та терор у селах.
Про ці трагічні сторінки історії учням Тальнівського НВК під час екскурсії-лекції в експозиційній залі музею «Стіна пам’яті жертв голодоморів» розповів науковий співробітник Олександр Лущан.
Передумови Голодомору: колективізація та опір селян
Центром спротиву більшовицькій політиці колективізації та форсованої індустріалізації стало українське село. У 1930 році в Україні відбулося понад чотири тисячі масових протестних виступів, у яких, за оцінками дослідників, взяли участь близько 1,2 мільйона осіб. За перші сім місяців 1932 року органи ГПУ (Головного політичного управління) зафіксували понад 900 виступів в урср — це становило 56% усіх антивладних бунтів у срср.
У ті роки з колгоспів в Україні вийшли 41 200 селянських господарств, а близько 500 сільських рад відмовлялися приймати нереальні плани хлібозаготівель. Хлібороби шукали способи протистояти режиму. «Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду…» — писав генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор у 1930 році.
«Закон про п’ять колосків» та грабіжницькі побори
Неофіційна назва радянської постанови від 7 серпня 1932 року – «Закон про п’ять колосків» – увійшла в історію як символ жорстокості сталінського режиму. Документ передбачав смертну кару (розстріл з конфіскацією майна) за крадіжку колгоспного добра, навіть кількох колосків. Це стало одним із ключових чинників Голодомору, адже будь-яка спроба селян урятувати себе чи своїх дітей від голоду прирівнювалася до «злочину».
Та не лише цей закон душив українське село. Додатковим прискорювачем трагедії стали грабіжницькі побори – непосильні норми оподаткування, які влада нав’язувала селянам. Якщо їх не виконували, на подвір’я приходили так звані «ударні бригади» й забирали все підряд: від зерна до останніх харчів, залишених для виживання. Це була справжня війна проти власного народу, де зброєю став голод.
Масштаби трагедії на Тальнівщині
По селах Тальнівщини ширилось людоїдство. Доктор історичних наук Василь Марочко зазначає, що у першій половині 1932 року були поодинокі випадки людожерства, а у другій половині 1932-го і в 1933-му це стало масовим явищем у всіх областях України.
За даними фільму «Історія Тальнівщини» (фільм другий), більше 10 тисяч людей загинуло від голоду лише в Тальнівському районі. Антонівка – 136. Білашки – 135. Веселий Кут – 169. Вишнопіль – 601. Глибочок – 127. Гордашівка – 948. Гуляйка – 39. Довгеньке – 18. Заліське – 1 113. Зеленьків – 61. Кобринова Гребля – 278. Кобринове – 245. Колодисте – 182. Корсунка – 253. Криві Коліна – 223. Лащова – 221. Левада – 55 осіб. Легедзине – 415. Лісове – 639. Лоташеве та с. Піщана – 223. Майданецьке – 100. Мошурів – 722. Павлівка 1 – 416. Павлівка 2 – 43. Папужинці – 151. Поташ – 87. Романівка – 82. Соколівочка – 231. Тальянки – 432. Червоне – 43. Шаулиха – 36.
Дані взято з книги «Голодовка на Тальнівщині» (упорядник В. Мицик).
Міжнародне реагування та боротьба з режимом
Микола Лемик увійшов в історію як юнак, що взяв на себе місію «Убити одного, щоб врятувати мільйони». У 18 років він здійснив атентат у радянському консульстві у Львові, застреливши секретаря Олексія Майлова. Цей крок мав на меті не особисту помсту, а привернення уваги світу до трагедії Голодомору.
На суді адвокат наголосив: Лемик убив «спеціального представника Сталіна, що контролював дипломатичні та консульські радянські представництва у Польщі», і тим самим завдав «приємної несподіванки товаришу Сталіну».
Атентат Лемика став символом відчайдушної боротьби українців проти тоталітарного режиму. Він був спрямований на розголос геноциду українського народу та поширення правди про злочини сталінської влади за межами СРСР.
Визнання та юридичне оцінювання Голодомору
Дослідники досі сперечаються щодо точної кількості жертв Голодомору. У 2006 році Верховна Рада України офіційно визнала Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу. Його публічне заперечення вважається протиправним, хоча покарання за такі дії наразі не передбачене.
У 2010 році апеляційний суд міста Києва постановив, що Голодомор був наслідком свідомих і цілеспрямованих заходів вищого керівництва Радянського Союзу та УСРР на чолі зі Сталіним, спрямованих на придушення українського національно-визвольного руху та фізичне знищення частини українських селян. Служба безпеки України визначила головних організаторів Голодомору, серед яких:
–Йосип Сталін, генеральний секретар ЦК ВКП(б),
–Лазар Каганович, секретар ЦК ВКП(б),
–Павло Постишев, секретар ЦК ВКП(б),
–В’ячеслав Молотов, голова Раднаркому СРСР,
–Станіслав Косіор, генеральний секретар ЦК КП(б)У,
–Мендель Хатаєвич, другий секретар ЦК КП(б)У,
–Влас Чубар, голова Раднаркому УСРР.
Пам’ять і сучасна відповідальність
Свічка у вікні – знак того, що ми, живі, пам’ятаємо про вмертвлених голодом. Це наш тихий протест проти геноциду й водночас віра в майбутнє України. Ми закликаємо пам’ятати й підтримувати Оборонців України.
Наукові співробітники музею історії Тальнівщини разом зі старшокласниками, які відвідали експозиційну залу «Стіна памʼяті жертв голодоморів», переглянули інсталяції, метричні записи, фотографії, документи, книги й списки загиблих у селах району. Музейники висловлюють вдячність учителям історії Тальнівського НВК Ганні Михайловій та Ларисі Росавській за співпрацю та довіру.
Післяслово
Голодомор – одна з найстрашніших трагедій української історії, що залишила невигойні рани в серцях мільйонів. Пам’ять про загиблих має жити не лише у музеях та архівах, а й у серцях наступних поколінь. Лише пам’ятаючи минуле, українці здатні будувати майбутнє, захищене від геноциду й насильства, та передавати історичну правду світові.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
