«Дитина вилізла з тієї купи тіл та доповзла додому. І вижила.» - Вісті Черкащини

«Дитина вилізла з тієї купи тіл та доповзла додому. І вижила.»

-За кілька днів, 23 листопада, Україна вшановуватиме пам’ять людей, які стали жертвами голодоморів і, зокрема, найстрашнішого та наймасштабнішого із них – 1932-33 років. До слова, напередодні цієї дати у Глибочку, що на Тальнівщині, відкриватимуть новозбудований пам’ятний знак замореним голодом односельцям. На 2-х гранітних стелах-арках викарбувані прізвища та ініціали 160-ти людей. На третій, що по центру, – зображення Хреста, над яким злетіла пара голубів. Трохи нижче – пшеничні колоски. Внизу – хлібина з окрайцем та свічка. Пам’ятний знак розташований на кладовищі, майже біля входу. Кожен, хто приходить відвідати своїх померлих родичів чи знайомих, може пом’янути і тих, хто не витримав пекельних мук, спричинених голодом і холодом. Додамо, що неподалік сільського містка вже розташований білий Хрест та лежать жорна – вони й досі нагадують кожному подорожньому про страшні події того часу. Новий пам’ятний знак у Глибочку – не перший сучасний меморіал, зведений на Тальнівщині. У 2006 році на місцевому цвинтарі с. Криві Коліна встановили гранітну стелу з висіченими іменами замордованих голодом односельців, поруч збудували капличку, а в 2007 році біля стели поставили величну скульптуру ангела-охоронця. Сьогодні, на жаль, залишилося мало очевидців страшних подій 1932-1933 років, їх зберігають переважно книги, проте, без заперечень, пам’ять наступних поколінь береже розповіді стареньких людей. Ось деякі з них:

– У голодовку люди були безсилі, пухлі й падали, як мухи. На роботу ходили гуртом, а не поодинці, бо боялися, щоб не впасти й не вмерти. Пригадую таке. Один чоловік іде на роботу, зустрівся з людьми й каже: «Може, мій Ваня до вас прийде, то дайте йому щось поїсти, як у вас буде що дати». І тут же на очах усіх упав і помер. Михайлом його звали, а хвамілії не пам’ятаю. Жив він недалеко від Матроса – Лигора Бедрієнка, на тій вулиці, де п’ять хат стояло. Хлопчик той, Ваня, і до нас приходив. Тато мій, Григорій Драченко, в якого в колективізацію забрали все тягло й інвентар, дав йому горнятка-близнюки і поклав туди їсти. У нашій сім’ї, дякувати Богу, ніхто не вмер. Годували умілі батькові руки. До нього як до майстра часто звертався по допомогу єврей, який завідував у селі млином. І батько йому щось там лагодив. Тож коли борошна, коли крупи якоїсь приносив. А вдома були буряки квашені, кістки з вишень сушені. Так і вижили. Спогад Софії Поліщук, с. Криві Коліна (за матеріалами книги – Криві Коліна крізь терни і роки. В історії села – історія України/ Мовчан В.П., Нерубайський І.А., Олійник В.Й. – К.: КВІЦ, 2010)

-Якщо чесно, то завжди у нашій сім’ї ця тема була закритою, бо надто болючою. Але як і розповідала коли що моя бабуся Параска, нині покійна, то завжди плакала. Тільки казала, що їли лободу, чай з кори пили, колоски збирали. Їй тоді років 15 було. А так, то не хотіла особливо розповідати. Люся, с. Колодисте, Тальнівський р-н

-Сам свідком голодомору я не був, але старша сестра розказувала, що дядько із району щебзаводу працював десь на млині, то бігала до нього, щоб дав жменьку полови. Її приносила додому, пекли пляцки. Якби не той чоловік, то повимирали б. Сергій, м. Тальне

-Зі слів моєї бабусі Христини, а в той час вона була ще малою зовсім, коли зацвіла акація і старші діти могли видряпатися на дерево, щоб наїстися цвіту, то бігала попід гіллям, просила їх кинути хоч квіточку і їй. Накидали багато білих запашних і солодких на смак квіток, наїлася і мало не померла. Сьогодні можу переповісти історію, пов’язану з жорнами, які знаходяться у Глибочку. Її розказала мені моя бабуся. Отже, її мама, а моя прабабуся Оляна Мельник якось прийшла від млина, де тихенько на жорнах перетирали хто що зміг дістати: жменьку зерна, проса, якоїсь крупи, аби потім зварити якийсь куліш вдома, зі сльозами на очах. Того дня плакали всі. Чому? Бо коли дійшла черга молоти принесене у руці зерно до однієї молодої жінки, вона вкинула до жорен квасолю. А вона ж мастка, забилися жорна і ніхто нічого більш не зміг змолоти. Навіть ім’я бабуся мені тієї жінки називала, але не пам’ятаю, на жаль. Одне завжди казала мені: як немає хліба – то півбіди, а як солі нема – то втрачаєш глузд. Мабуть, тому в будинку завжди стояло кілька мішків з борошном та сіллю, а хліб ніколи не кришили руками, не ламали і збирали зі столу все до останньої крихти. Хліб вважали святим. Ольга, м. Тальне

-Ця трагедія зачепила кожну родину мого села Зеленьків. Пам’ятаю, як в дитинстві моя бабуся завжди робила зауваження, коли ми з сестрою під час обіду розкидали крихти хліба. Бабка Іринка завжди їх обережно стирала зі столу в долоню і клала в тарілку, а потім віддавала курам. Казала, що не можна так поводитись із хлібом. Розповідала, як діти бігали в сусідні села і просили хоч щось поїсти. Хліб і картопля – це було найбільше щастя. Дуже велике свято було, коли готували оладдя з бережини, там росла рослина схожа на цибулю. Моя бабуся Ірина залишилась сиротою в 6 років, а коли їй було 7-8, то вона працювала в Майданецькому цукровому заводі: підмітала і за це мала пайку. Бондар Ірина Іванівна (дівоча Хмельницька). Ще розповідала, що в селі була хата, де вбивали і їли дорослих і дітей, те місце всі обходили. Хата знаходилась не дуже далеко від кладовища, за це до цього часу знає кожен житель. Про неї є багато розповідей, їх можуть розповісти старожили.

Пам’ятаю, дуже вразив мене малого ще один епізод часів голодовки, про який розповідала бабуся. Кожен день хтось вмирав з голоду, і по селі їздила підвода з кіньми і збирала померлих. На старому кладовищі (його в нас так називають) була вирита велика яма і туди з усього села звозили тіла померлих – дорослих і дітей. Був випадок, коли навантажена людськими тілами підвода заїхала за мерцем до однієї хати та забрали і тяжку дитину. Дівчинка візнику й каже: «Куди ти мене забираєш, я ж іще жива». Він у відповідь: «Я не буду за тобою другий раз їхати». Дитина вилізла з тієї купи тіл та доповзла додому. І вижила. Її ім’я Ольга, прізвища не знаю. Ольга дожила до пенсійного віку і в старості померла. Боляче про це згадувати. Це дуже велика трагедія, коли свої знищували своїх – геноцид нації. Олексій, с.Зеленьків Тальнівський р-н

-Я народилася 1936 року, тому про голодовку 33 року не пам’ятаю, тільки те, що чула з розповідей. Їсти не було чого. Топити не було чим: вирубували дерезу по ярах, рвали сухий полин. Одягнутися теж не було в що – ходили голі й босі. А їсти – то збирали мерзлу картоплю та буряки, варили з неї похльобку. А як зійшов сніг, почали розпускатися дерева, то ходили у Нещадимів ліс по бруньки з липи та берестка. Їх сушили, терли у макітрі і ліпили такі плецики, як їх називали. Так і виживали. Коли почала з’являтися перша зелень – варили похльобку з пшінки, така травичка. Солі не було. По сіль ходили в Іваньки на базар, хто мав за що. По дорогах пухлі від голоду люди йшли на базар, там і вмирали. А от голод 1947 року я добре пам’ятаю, його я пережила. Не дай вам Боже, діти, відчути, що таке голод. Марія, с.Шаулиха Тальнівський р-н

-Моя прабабуся розповідала, як в часи Голодомору вони збирали опаришів з городу, смажили, щоб хоч щось з’їсти. А також робили оладки з листя. Бачили смерть від голоду… Страшно. Дякувати Богу, з нашої родини всі вижили. Тетяна, Тальне

-Навпроти церкви був торжок. Коли люди розходилися, оставалося 2-3 трупи, хто був сильніший, то крав пайку хліба в продавця і тікав. Сушили, а потім мололи на жорнах лободу, берестки, з цього пекли коржі. Люди пухли з голоду, не могли говорити. У сусідів кінь пропав, з’їли його», − За розповіддю Одарки Кузьменко (1913 року народження) з Катеринополя.

-Урожай в 1932 році був гарний. Вивозили з села все, нічого не залишали навіть для посівної. По селу ходили команди із штирями, якими перевіряли, чи не заховано в кого в землі зерно. На хуторі жив чоловік, на якого говорили «Божок», то казали, що він з’їв свою дитину. У селі багато людей помирало від голоду. Моя сестра вмерла в 1932 році, але в нашій сім’ї ніколи не говорили про причину її смерті. Після голодовки в 1934 році до села привезли 10 дітей з дитячого будинку. Це були діти з областей, де був сильніший голод, ніж у нас. Батьки цих дітей померли. Цих дітей розібрали по сім’ях, де вони росли разом зі своїми дітьми», − За розповіддю Василя Лисиці (1925 року народження) із села Ромейкове.

-Мені було 6 років, як до села зайшов голод. Вдома було порожньо скрізь: в коморі, в хаті, в дворі. Восени, знаю, вродив хліб, але його чомусь забрали. Зимою якось перебивалися: буряки, насіння… Коли прийшла весна, то стало зовсім сутужно, ми, діти, не дуже розуміли, що робиться, але бігали вулицею і повторювали за дорослими, хто вмер і з якого двору від голоду. Чого вмерли люди? Під хатами ходили з гострими шпицями, нишпорили скрізь, аби людей знищити. Ми вдома завжди хотіли їсти. Мама пекла оладки з різного бадилля, а коли пішла перша травичка, то всі раділи і плакали – будемо жити. Люди їли все: кору, солому, котів, собак… То були страшні часи. Я довго не могла наїстися хліба. Тому, як впаде який окрайок, підніму, перехрестюсь, поцілую. Знаю випадки, коли люди втрачали здоровий глузд від голоду і їли людей – сусідів, рідних… Скільки житиму – стільки і пам’ятатиму те лихо! За розповіддю Пархомової Феодосії Павлівни. Жительки села Майданецьке. 1926 р.н.

23.11.2019 09:43
Переглядів: 949
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.