Доброволець з Тальнівщини мріє відкрити школу з художньої різьби по дереву

► На рубежі

Героєм рубрики «На рубежі» сьогодні став Андрій Лисенко з Лоташевого. Хлопець воював у складі першої штурмової роти правого сектора. Ці формування добровольчих загонів допомагали військовим частинам ЗСУ у реалізації важливих завдань. Часто у їхніх рядах зазнавали поранень, а то й втрат. Більшість із добровольців, як Андрій, не мають навіть статусу учасника АТО. Що спонукало піти на війну та як вона змінила світогляд хлопця – далі у матеріалі.
Довідка: Андрій Анатолійович Лисенко народився у 1992 році у с. Лоташеве, що на Тальнівщині. Навчався у Піщанській, а згодом у Кривоколінській школах. Досить активно займався спортом, особливо бойовими мистецтвами. Спортивна діяльність займала багато часу, тому вступив на заочну форму навчання в Уманський агротехнічний коледж. Навчаючись, почав працювати на пилорамі та у деревообробних цехах міста. У 2012 році проходив строкову службу в Криму – 47-му полку спеціального призначення «Тигр». Захищав честь полку на територіальних змаганнях з рукопашного бою. Має грамоти та медалі. Після служби деякий час займався тренерською діяльністю – вів гурток з вільної боротьби у Кривоколінській школі. У 2015 році з благословення В’ячеслава Волощука (керівника ГО «Гайдамаки») потрапляє у 5 батальйон УДА, а потім – у першу штурмову роту правого сектора. Паралельно навчається в УНУС на інженера-технолога харчової промисловості. Згодом повертається до мирного життя: влаштовується на посаду менеджера із заготовки сільгосппродукції на заводі «Мікоген» в Умані, знайомиться з дівчиною, яка стала матір’ю його сина, захищає дипломну роботу та переїздить у Тальне, де мріє відкрити художню школу різьби по дереву.

– Коли мого старшого брата забрали на війну, при чому не зовсім законно, адже він не служив у війську та його сину на той час не було 2 років, для мене це стало переломним моментом. Чому я, військовослужбовець, кращий снайпер полку, з медалями та грамотами, повен сили і бажання воювати, сиджу вдома, а забрали брата? Я занурився з головою у спорт! Топив горе у спортзалі. У той час я активно готувався до участі в боях без правил та змішаних єдиноборствах ММА. Бій я той, щоправда, програв, але отримав запрошення поїхати на військовий вишкіл на базі добровольчого правого сектора. Ця пропозиція надійшла мені від В’ячеслава Волощука, якого я добре знав, як хорошого спортсмена і тренера. Маючи дуже добру фізичну підготовку, ми обоє пройшли вишкіл «на відмінно». Оскільки я був дуже молодий і нестріляний, то відправляти на передову мене не хотіли. Тому я повернувся додому, – розповідає Андрій Лисенко. – На передову я потрапив трохи згодом – у першу штормову роту правого сектора під Дебальцево. Дуже багато толкових людей, зокрема Васю Сліпака, «Міфа», зустрів там. Хороший чоловік був, душевний, людяний. Взагалі цікаво було служити. Скільки людей, які не були до війни ні спортивної, ані військової зайнятості, в потрібний момент часу взяли зброю в руки і стали на захист України. Це додавало наснаги.

На війні Андрій мав позивний «Веприк». А почали його так називати побратими після того, як побачили, як він завзято працював кайлом, риючи окопи під Дебальцевим. Було жарко й Андрій роздягнувся до пояса. Хлопці побачили його волосатий торс, мокрий та в пилюці, і назвали «Веприком». На «Вепра» не тягнув тоді, занадто молодий.
Спогадів про війну в Андрія багато, та воліє розповідати про мирне життя, воно у нього насичене й цікаве. Вже будучи «на гражданці», часто допомагав своїм хлопцям фінансово, їздив волонтером, бо відчував потребу. Про те, що не має учасника АТО, не шкодує. Каже, те, що його спонукало туди поїхати, не була земля чи статус УБД, а зовсім інше.
Ще будучи студентом коледжу, Андрій захопився різьбою по дереву. Ця любов, він впевнений, йому передалася генетично – один із прадідів по материній лінії був столяром. Потім доля звела з хорошим вчителем, який показав перші елементи різьби по дереву, з Олександром Кондратюком. Чоловік показав Андрію, як вирізати листочок, а через деякий час Андрій приніс вчителю велику картину на вільховій дошці – дракон з відкритою пащею. В армії хлопець зробив герба своєму комбатові в подяку за те, що відпустив додому на 3 дні раніше, аби хлопець встиг на день народження до мами. Та по-справжньому до столярки Андрій повернувся після війни, коли дізнався, що стане батьком. «Не хотілося, щоб син спав у фабричному ліжечку, тому зробив сам. Вийшло оригінально. Потім зробив ліжко для нас з дружиною. Побачили друзі, почали замовляти собі. Мені подобається дарувати мої вироби», – ділиться чоловік.

Багато робіт Андрія можна побачити у замку Шувалова. Туди він їх передає на зберігання. Замок вважає місцем натхнення. Аби не нанести нічого поганого на свої вироби, Андрій почав цікавитися рунами, їх значенням. Чоловік помітив, що відколи почав наносити коловрат або «хрест щастя», що означає народження нового дня, перед ним почали відкриватися нові можливості. Він познайомився з Владиславом Чабанюком, директором заповідника «Трипільська культура», який запропонував молодому майстру організувати виставку в музеї, проводити майстер-класи. А нещодавно його роботами зацікавився Андрій Шараскін (актор та режисер, який захищав Донецький аеропорт) і запросив взяти участь у конкурсі «Художники, народжені в АТО».
Добре розуміючи, як важливо розвивати творчі здібності дітей у віці 5-7 років, аби потім не мати побиті й покоцані руки, як було у нього, Андрій Лисенко мріє організувати в Тальному школу з художньої різьби по дереву. Його син теж навчатиметься у цій школі, бо в свої неповні 3 він тягнеться до справжньої дрелі, гвинтокрута чи пилки. А ще просить заспівати про Сагайдачного та Дорошенка…

Ліна ЯЛОВСЬКА