Вісті Черкащини 
Ціна пам’яті: як юна ліцеїстка з Тальнівщини досліджує маркери великої війни
Світлана Поправка взялася за тему, від якої дорослі часто відводять очі. Учениця Кривоколінського ліцею проаналізувала, як російсько-українська війна тут і зараз вкарбовує нові імена та символи в нашу колективну свідомість. Її науковий пошук оцінили на обласному рівні: дівчина посіла третє місце на конкурсі «Юні історики Черкащини», довівши, що молодь готова осмислювати сучасну історію без купюр.
Коляда рятує життя
Свою роботу Світлана та її наставниця Ольга Матвіїшина назвали прямо: «Волонтерський рух як носій символів колективної пам’яті війни». Юна дослідниця переконана, що сьогоднішній літопис Перемоги складається з багатьох частин: стратегічних планів у штабах та щоденної праці в тилу. Там, де допомога армії стала природним, як дихання, ритуалом.
Для дівчини було важливо простежити, як Черкащина – край козацької волі й визвольних змагань – знову береться за свою давню зброю. Коли ліцеїсти йдуть колядувати, вони власноруч трансформують старовинний обряд у дієвий інструмент підтримки ЗСУ.
Для Світлани це і є найвищий прояв живої пам’яті. Тут єдність заради перемоги перетворюється на головний національний символ, а волонтерство остаточно маркує нашу незламність.
Оберіг – від малих, свічка – від старших
Дослідження виросло не з паперових звітів чи сухої статистики. Його продиктувало життя рідного села. Від перших днів великої війни підтримка фронту стала для місцевих родин такою ж звичною справою, як вранішнє господарювання. Цей рух, що набрав сили у лютому 2024-го, не знає зупинок. І не знатиме до самої Перемоги.
Юну авторку вразила ця масштабна «невидима армія», де кожен має своє місце в строю. Тут немає глядачів. Поки малеча зосереджено виводить фарбами малюнки-обереги, старшокласники беруться за серйозніші завдання. Вони майструють окопні свічки й організовують великі збори, вдихаючи нову силу в народні обряди.
Світлана переконана: у цьому спільному пориві дітей і дорослих волонтерство переростає звичайну допомогу, а стає головним кодом нашого часу, де кожен жест працює на спільний результат.
Фото як доказ, традиція як зброя
Джерелами її роботи стали живі свідчення великої війни: фотозвіти бійців із «нуля» та кадри буднів рідного ліцею. На цих знімках – жодної постановки. Тільки чесна реальність: задимлені приміщення, де пахне гарячим воском окопних свічок, пакування подарунків та різдвяна коляда, що за лічені години стає реальною підмогою війську. «Народна культура сьогодні ожила. Вона працює на одну мету – вистояти», – каже Світлана.
Для неї кожен такий кадр – документ нашої епохи. Коли прадавнє Різдво допомагає купувати дрони чи амуніцію, то перестає бути звичайною датою в календарі. Традиція стає тим самим маркером стійкості, який юна дослідниця вивчала у своїй роботі.
Тепло не вимірюється градусами
Найбільшим відкриттям для Світлани стала не теорія. Її вразила дитяча щирість – та сама сила, яку не втиснути у жодну наукову формулу. Коли малеча береться за справу, цифри й розрахунки відступають на другий план. «Найбільше зачепило те, як діти намагаються зігріти воїнів, – каже дівчина. – І справа не лише у вогні окопних свічок. Справжнє тепло – у тих малюнках та оберегах, які вони передають на фронт».
Після завершення дослідження зізнається: символи війни для неї ожили. Це вже не картинки з інтернету чи гучні гасла, а жива енергія вдячності. Світлана впевнена: коли дитяча рука виводить слова підтримки для солдата, такий папірець стає міцнішим за гранітний монумент. Адже він пульсує непідробного вірою.
Коли папір стає бронею
Термін «героїзація колективної пам’яті» звучить складно, але для ліцеїстки він тепер має цілком конкретні обриси. За час дослідження її погляд на звичні речі змінився. Те, що раніше здавалося наївним дитячим малюнком чи звичайною річчю з побуту, сьогодні важить як справжній артефакт нашої незламності. «Сьогодні свічка чи паперовий оберіг, – каже Світлана, – живий зв’язок між захисниками та їхніми родинами».
Для черкащан, чий край завжди дихав волею, ці нові знаки стали фундаментом єдності. Юна дослідниця впевнена: саме через такі символи ми сьогодні пишемо нову історію. У ній кожен дитячий оберіг тримає удар не гірше за броню, а кожна свічка дає світло, яке ворогу ніколи не загасити.
Побачити людину за звітом
Світлана взяла призове місце завдяки одній золотій пораді наставниці Ольги Матвіїшиної: завжди бачити за цифрами живу людину. Її виступ на обласному конкурсі найменше скидався на черговий учнівський звіт. Там не було нудних графіків, а лише емоції. Щирі усмішки дітей, які збирають посилки, та стримана вдячність бійців у відповідь. «Звичайний опис волонтерства став історією про те, як прямо зараз народжується наша пам’ять про героїзм», – каже наша співрозмовниця. Для неї ця перемога – доказ того, що справжня історія живе не в параграфах підручника. Вона – у людях. У дитячій вірі та спільній роботі, що вкарбовуються в пам’ять поколінь міцніше за будь-які офіційні довідки. Саме ці живі почуття, упевнена авторка, стануть тим головним маркером, що не дасть забути ціну нашої боротьби.
Історія не ставить крапку
Війна триває, а отже, крапку в дослідженні ставити зарано. Світлана впевнена: волонтерський рух щодня змінює обличчя, підлаштовуючись під запити фронту. Для дівчини це давно вийшло за межі наукового інтересу. Це її спосіб тримати стрій.
«Спільна робота не лише об’єднує, а й рятує від стресу, – пояснює вона, – і дає відчуття відповідальності. Усвідомлюєш: ти – частина великої держави, якій зараз життєво необхідна твоя рука».
Світлана продовжуватиме роботу. Кожен новий оберіг чи закритий збір – ще один рядок у нашому літописі опору. Поки триває боротьба, пам’ять залишатиметься «живим» процесом. Адже саме зараз, через колективну працю і спільний біль, ми виховуємо в собі ту єдність, яку вже не під силу стерти жодному ворогу.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
