АТОвець з Тального розповів, чому побратими називають його «хірургом»

На рубежі

Ми продовжуємо рубрику «На рубежі», в якій учасники АТО розповідають про життя на передовій, обстріли і втрати, про незламність духу та життя після повернення. Також будемо шукати відповіді на «зависаючі у повітрі» питання, які найбільше хвилюють АТОвців. На них даватимуть відповіді відповідні фахівці.
Другим співрозмовником нашої рубрики став Петро Григорович Каплюченко – член «Тальнівської районної спілки ветеранів та учасників АТО».
Довідка: народився і виріс у Тальному. Навчався в місцевих школах №3 і №2, потім в коледжі. Має диплом будівельника та економіста. Наразі він студент 4-го курсу Миколаївського університету кораблебудування. Працював у Тальному на різних підприємствах, в Києві на будівництві. Має дружину та 2 дітей. Цікавиться футболом, слідкує за спортивними новинами. Нещодавно почав втілювати свою мрію у життя: літню кухню перебудовує на баню: «Зараз я сам роблю проєкти на баню. Я займався цією справою, тому знаю, як це робиться. Я поставив собі ціль – зробити це все своїми руками. Хочу, щоб до мене хлопці приїжджали сюди», – каже чоловік.
– Петре Григоровичу, як потрапили в зону АТО?
– На військову службу я був призваний в 2015 році. Служив у 15 батальйоні, потім був приєднаний до 58 бригади, яка пройшла бойовий шлях від Луганської області до Авдіївки Донецької області. Брали участь у різних бойових операціях, на нульових позиціях української фронтової лінії держали оборону. У 2016 році нашій бригаді вдалось відбити Авдіївську промзону. В цій операції мені не довелось брати участь.
− Як відбувалося спілкування з рідними під час Вашого перебування в зоні АТО?
– Телефоном. Але дав чіткий наказ: до мене не дзвонити. Я дзвонив сам.
− Розкажіть про Ваше перебування в зоні АТО, перший бій. Як його пережили?
– Розповім два випадки для порівняння. Був у нас в бригаді молодий хлопчина, командир інженерно-саперного взводу, звали його Андрій. Разом з ним я мав їхати у відпустку, додому. За два дні до цього він пішов на розмінування і підірвався, загинув. Йому було всього 24 роки. Це було в селі Оріхове, Луганської області на Бахмутській трасі. Мені довелось самому збирати і вантажити на машину його останки. Хлопці просто боялись підходити. Це важко забути. Словами не передати. Я не розповідав про це нікому 3 роки. Ось ще один випадок: коли ще я служив в армії, проходив строкову службу, я з іще двома побратимами різали сосни в лісі. Суха гілка в діаметрі кілька сантиметрів полетіла в мого товариша і проткнула йому плече. Треба було терміново робити щось. Той третій хлопець не витримав, йому зробилось погано. А той кричить від болю. Тоді я вирішив взяти все в свої руки. Деякі речі зробив правильно, а деякі ні: схопив ту гіляку і витягнув її, а цього не можна було робити. Уявіть тільки, скільки крові було. Він втратив свідомість. Поруч горіло багаття. Я взяв головешки і припалив йому рану. Таким чином, зупинив кровотечу, а потім витягнув звичайні нитки і зашив, як міг. Потім з’ясувалося, що якби я цього не зробив, то мій товариш стік би кров’ю. Після цього я не боюсь крові. Хлопці дали мені прізвисько «хірург». Ось в чому порівняння: тут – нещасний випадок, а там – війна, вбивають людей.

Катерина КІХТЕНКО

25.12.2020 09:00
Переглядів: 1463
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.