Атовець з Тальнівщини: «В той момент я згадував слова свого хрещеного батька»

►На рубежі

– Мамо, а можна я подарую військовому малюнок? Як думаєш, такий підійде? – радісно та одночасно з ноткою хвилювання запитала у мене 9-річна донечка, показуючи щойно намальоване. – Він правда був на війні?
– Так, був. Думаю, йому сподобається, – відповідаю. За мить гість нашої сім’ї і односелець – 29-річний Павло Соломко – заходить до хати. Тож одразу отримує подарунок. В очах дитини – захват, гордість від знайомства з учасником АТО.
Про війну він говорить щиро, не приховуючи подробиць, про які більшість воліла би мовчати.
Довідка: Павло Соломко народився і виріс у Здобутку на Тальнівщині. Після закінчення 11-го класу Тальнівської ЗОШ І – ІІІ ступенів №2 (а пам’ятаю його ще школяриком і чомусь саме в автобусі, який тоді возив діток із села до школи у Тальне), у 2010-2011 роках служив в армії в 6-му навчально-артилерійському полку (смт. Дівички, Переяслав-Хмельницький). Тут вивчився на командира гармати 2С3 «Акація». Звідти потрапив до Білої Церкви, у 72-гу бригаду – заступником командира взводу мінометної батареї. Закінчував службу командиром відділення пункту зв’язку. Зараз працює трактористом у місцевого підприємця.
– У нас був командир – капітан Семенченко. Вчив нас добре. Доходило зразу і пам’яталося довго, – жартуючи, згадує Павло моменти навчання. Це зараз він – учасник АТО, резервіст, молодший сержант. А тоді ж тільки робив перші кроки у військовій справі. Хотів, було, підписати контракт, але, видно, в Бога були інші плани.
Тож хлопець повернувся додому, згодом почав навчатися в одному з Черкаських училищ на електрогазозварника. Зрештою знайшов кохання, народився син. Однак сімейне життя не склалось і після розлучення прийняв однозначне рішення – піде служити на Донбас. Хоча до того часу, зізнається, повістки приходили йому не один раз. Остання стала вирішальною. Тільки через рік і місяць він прийде з війни. Дякувати Богу, живим і неушкодженим.


Отже, 12 березня 2015-го року пішов в АТО. Спочатку в Полтаву, а потім – у Кривий Ріг, 17-ту танкову бригаду:
– Дали нам казарму: ні вікон, ні дверей. Видали розкладушки, спальні мішки, каремати, сказали: «Будете тут жити». Мене вразило, коли побачив тут хлопців без рук та без ніг, – каже Соломко. – Це був 40-й батальйон, який ще тоді покинули і досі ніхто не згадує. Його розформували, а хлопців кинули напризволяще. Вони пройшли Іловайськ, Дебальцево.
Нас не забезпечували харчами. 2 тижні так сиділи. Батьки висилали гроші на продукти. Пізніше взяли нас до артилеристів, зв’язківців. Після невеликого злагодження на полігоні у Кривому Розі (стрільби із САУ), на початку серпня нас відправили в зону АТО.
Як зараз пам’ятаю: вишикували нас на станції Ізюм. Командир бригади сказав: «Хлопці, ви не переживайте, війну ми виграємо. Слов’янськ наш. Ми сєпарів вибили, але не всіх. Все буде добре». Нам видали зброю, але без патронів. Їх мали тільки охоронці ешелону. І так ми їхали: без набоїв, документів, військового квитка. З наявного – одні телефони.
Заїжджаємо у Слов’янськ. Бачу 9-поверхівку, пробиту наскрізь, звисають ліжка. Жилий будинок. Це яким снарядом треба було «влупити», щоб пробити? Страшна картина. В той момент я згадував слова свого хрещеного батька, який служив в Афганістані і казав: «Павло, б’ють першу машину і ту, що замикає колону». Подумалося, що першою йде наша «саушка», а останньою – 66-й газон з боєприпасами. Не дай, Боже, вдарили би по ньому, то не було б чим відстрілюватися. Ще запам’яталося, як заїхали в село недалеко від Соледара, а на кожному стовпі – триколор, так там любили Новоросію.
Гаубичну машину мені видали вже в зоні АТО. Набої дали тільки на 4-й день. Я був механіком-водієм. Ми стояли на 2-й лінії оборони і за наказом виїжджали на рубіж: давали «Гвоздиками» бойову підтримку, забезпечували відхід чи підтримували під час наступу. Ми накривали 2 рубежі, виїжджали у напрямку Попасного і Зайцевого. В батареї було 6 машин і моя, старшого офіцера батареї. В колоні я їхав першим, всі решта – за мною. Мене ніколи не питали, як я одягнений. Каску і бронежилет я одягав пару разів, зазвичай вони були в машині. Мені командир дивізії сказав: «Можеш ходити, в чому хочеш, небритий, нестрижений. Але не дай, Бог, твоя машина заглухне на бойовому марші і через тебе поляже 5 чоловік (мій екіпаж), а ти залишишся живим…». Пояснив, словом, коротко і ясно.
Назавжди у пам’яті учасника АТО залишаться спогади про Широкий Лан, куди їх перекинули пізніше. До найближчого населеного пункту від їхнього місця розташування на найбільшому артилерійському та авіаційному полігоні України було щонайменше 30 км. Соломко зізнається, це було щось більше, ніж пекло. Взимку посеред степу, де нема жодного дерева і гуляють вітри, у тріскучий мороз хлопців у стареньких, ще радянських палатках рятували дрова, які привезли на «саушках» у величезних «беґах» (мішки для зерна місткістю 1 тонна). Води, окрім талого снігу, не було, швидко не стало і їжі, бо сухі пайки (видані для бойових виїздів) закінчилися, а продуктів ніхто не привозив. Мовляв, засніжило – техніка не пройде. Аж поки хтось із військових не витримав і не повідомив репортерів. Чомусь ті дістатися до хлопців змогли, привезли продукти і воду. «Я б краще залишився в зоні АТО, ніж отак бути на мирній території», – каже Павло.


Після місяця виживання на полігоні хлопців перекинули в АТО знову. Палаткове містечко розмістили неподалік ферми. До найближчого села – 8 км. Населення вважало військових своїми, тож, як повідав Соломко, часто підгодовували: «Люди привозили нам навіть вареники. Уявіть, скільки це треба рук і сил, щоб приготувати на дивізіон – 3 батареї та взвод управління», – розповідає. А потім додає: «Кілька місяців підряд, аж до перемир’я, щоночі били Попасне. Було видно, як звідси, із Здобутка, видно Тальне. Це наче салюти на Новий Рік. Таке ніколи не забудеться».
Павло Соломко повернувся з АТО у 2016-му році. Пригадує, як про всяк випадок тримав у комірці один-єдиний патрон, а в розгрузці носив гранату. Не важко здогадатися, навіщо. На щастя, ні те, ні інше не знадобилося.
Нещодавно він побував на навчальних зборах на Чернігівщині. З Тальнівщини, каже, призвали тільки його, а загалом з Черкащини – 3 резервісти. Картину, що побачив на місці, називає невтішною. Каже, на передову за контрактом не пішов би нізащо, по мобілізації – інша справа.

Ольга ОСІЯНЕНКО

25.09.2021 10:20
Переглядів: 638
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.