Атовець з Тальнівщини під час військової служби спав з напіввідкритими очима

«Війна стала тихшою, але більш підступною»

►На рубежі

Ми продовжуємо спілкуватися з жителями Тальнівської громади, кому випало на долю наяву дізнатися про те, що таке війна. Цього разу запросили до розмови учасника АТО Владислава Ярославовича Мельника із Мошурова.
Довідка: народився 10 жовтня 1982 року в с. Мошурів. Навчався у сільській школі. Після 9-го класу вступив до Ватутінського професійно-технічного училища на спеціальність «Столяр, будівельник, тесляр». Здобувши професію, пішов в армію на строкову службу, яку проходив у Криму. Після служби працював водієм у Києві протягом 8 років. 2010 року повернувся до рідного села та одружився. З часом народився син, а потім і донька. Навесні 2015 року був мобілізований.
Коли Владислав Мельник прибув до військкомату, там попередили, що потрібно пройти комісію, а тоді вирішать, коли йому їхати. Проте він не хотів чекати, бо знав, що рано чи пізно – все одно мобілізують. Тому зібрався зразу, хоч донечці не було навіть року. Та чоловік був впевнений, що дружина Антоніна впорається сама на «відмінно».
Спочатку Мельник пройшов планову підготовку на Яворівському полігоні, що на Львівщині. Потім за розподілом був зарахований до 24 окремої механізованої бригади. І зразу поїхав в АТО.
– Спочатку було страшно, а потім звикаєш до пострілів і вибухів. Основне завдання нашої бригади – прикриття передових позицій. Ми перебували в тилу передової лінії. На початку моєї служби воювали активно. Так було краще. Ми бачили і чули, що, де і як. А після введення в дію Мінських домовленостей восени, війна стала тихшою, але більш підступною, – розповідає Владислав.
– У нас був підрозділ, який збиває літаки – зенітно-артилерійський девізіон, – продовжує розповідь атовець. – У зв’язку з тим, що літаки не літали, то ми виконували різні завдання: і колони супроводжували, і склади охороняли, і прикривали, коли перевозили зброю зі Сватівських складів, і на блокпостах стояли, і обороняли річку Сіверський Донець, бо там переправа була.
Протягом року в АТО Владислав бачив чимало. Згадує: одного разу ввечері пішли з хлопцями розвідати територію, яку прибули обороняти. Посеред лісу натрапили на галявину з грибами. Таких великих, стверджує наш герой, ще не бачив. Назбирали з побратимом їх повний кітель. Не оглянули лише частину просіки. Наступного дня виявилося, що там висіла граната на розтяжці. Тож хлопцям дуже пощастило, а то б могли «наїстися грибів» востаннє.
За словами Мельника, вони часто жили без світла. Заряджали телефони, мали ще запасні батареї та портативні зарядні пристрої, щоб протриматися на зв’язку хоча б три дні. А потім знову шукали місця для підзарядки. Владислав телефонував дружині кожного дня. Якось поїхав на виїзд і ввечері потрібно було виходити на зв’язок. Щойно зателефонував додому, як із лісу вигулькнула вантажівка. З неї відкрився вогонь. Атовець згадує, як миттєво кинув слухавку і вскочив в окоп. Тут мусив чекати, поки ворог не поїде геть, та повернувся до свого загону. У пам’ятку, як заспокоював жінку і переконував, що все буде добре.
Під час розмови Владислав неодноразово згадує про допомогу від волонтерів. Каже, завдяки їхній діяльності атовці були забезпечені всім необхідним.
Під час служби, як розповідає чоловік, відвідували багато сіл на Сході. Доводилося спілкуватися з місцевими жителями.
– Людей зустрічали різних. Одні були налаштовані проти нас, інші – підтримували, але тихенько. Одного разу місцевий фермер запропонував нам пожити в його будинку і заодно доглянути за територією. Напроти жила стара жіночка. У неї був магазинчик. Ми там постійно купували печиво та морозиво. Потім вона, заробивши грошей, виїхала у свою «Дерляндію» – ДНР, – розповідає атовець.
Пильнувати на війні потрібно завжди і всюди. Інакше – чекай біди: «Вночі треба бути дуже уважним і спати з напіввідкритими очима. Можуть статися непередбачувані ситуації. Після того, як закічилася моя служба, дзвонив до мене приятель і розповідав, що в останньому нашому таборі, у якому ми виконували чергове завдання приблизно місяць тому, хлопці поснули настільки міцно, що навіть не почули нападу ворога. Тому, на жаль, всіх вбили тихо – зарізали ножем, – із сумом в очах розповідає Владислав.

Ольга МОСКАЛЕНКО