50-річний атовець із Тального розповів про службу на «нульовці»

► На рубежі

«Після першого обстрілу я сигарету не міг закурити – руки трусилися»

Говорити про війну важко. Однак учасники бойових дій знаходять в собі сили і переповідають нам, як служили у зоні АТО/ООС. У кожного – своя історія. Болюча. Спогади ранять душу, бо ж хіба забудеш про все, що пройдено?
Цього разу про свою службу нам розповів 50-річний тальнівець Валерій Володимирович Ковіня. У рідному Тальному чоловік років з 20 пропрацював зварювальником на цукрозаводі, 10 – у газовому господарстві, кілька років трудився на щебеневому та молочно-консервному заводах. Має дружину, двох дітей та онучку.
У 2014 році Валерій Володимирович отримав повістку із військкомату. Пройшов, було, навіть комісію, однак приступити до служби з вагомих на те причин не вдалося. Та змиритися з тим, що на передовій гинуть хлопці, не міг. У 2015 році вже сам пішов до військкомату з проханням, аби дали повістку. 8 березня призвали.
– Прийшов додому, – пригадує чоловік, – кажу дружині: «Ось повістка, йду комісію проходити». Питала, де взяв її.
Спочатку він (на той час йому було 44) проходив навчання у Дівичках. Потім перекинули у Сєвєродонецьк, де стояла їхня 53 окрема механізована бригада. Звідти відправили згодом на кілька днів у Вознесенськ, щоб отримати техніку. Однак ці кілька днів розтягнулися на півтора місяці, зо два тижні з яких перебивалися на своїх харчах. Після повернення з рапірами на хлопців чекало ще одне подібне відрядження.
– Ми відмовилися, – розповідає атовець. – То нас кинули в піхоту, а піхотинців кинули вчити на рапіри. Потім нас перекинули на Донеччину. Під Красний Партизан (нині Бетманове). 7 місяців в землянці так і прожили. Вона була розрахована на 4 чоловіки максимум: як попаде «приліт», то хоч тільки 4-х засипле землею. А нас 15 там було. Самі збили 3-поверхові нари. Після першого обстрілу я сигарету не міг закурити – руки трусилися. Страшно було. Ми ж усі жити хочемо. Хоч і кажуть, що привикаєш, але страх все одно є. Ми на «нульовці» стояли, 300 метрів до «сєпарів». В Бога я не дуже вірую, але з землянки, поки три рази, хоч п’яте через десяте, «Отче Наш» не прочитаю і не перехрестюся три рази, я не вилазив.
Обстрілювали сепаратисти, як каже атовець, переважно вночі, однак не гребували гатити і вдень. Пам’ятає, як саме розмовляв по телефону з дружиною, коли почув свист. Встиг крикнути хлопцях, що саме сиділи у збитій нашвидкуруч столовій (на лавках під накриттям): «Пацани! Міни! Обстріл!» і впасти на землю. Це чула дружина, яка залишалася на зв’язку. Пояснив їй просто: це жарт.
До речі, щодо самих жартів, то на передовій, за словами атовця, без них ніяк. Каже, якось хлопцям на сковороді із диска, яку кум передав на передову, вирішив приготувати нестандартну страву: «Хоч кухню я ненавиджу, але виходу не було, – каже Ковіня. – Готував їсти. Борщ із тушонкою варив, макарони. А це сказав своїм хлопцям: «Зроблю «сояшника»». На середину згорнув картоплю та м’ясо, а по краях набив яєць. Вони як побачили – на телефони фотографували. Гарно, кажуть, вийшло. Всі в шоці були».
Розповідає Валерій Володимирович і про те, як до них приїжджали волонтери із Тального. Ними, до речі, і передали чоловікові ту саму сковорідку. «Саня Ярема, Вовка Швець, Вовка Гречка, Рома Шевченко їздили. Приїжджали з дівчатами – концерт давати. Кажуть: «Як у вас є світло, то давайте колонки підключимо». Які колонки? Кажу: «Тільки підключимо, нас зразу засиплять».
1 грудня 2015 року їхню бригаду вивели на полігон. 2 місяці були на Дніпропетровщині, звідти кинули на Широкий Лан (Миколаївщина), де служити було несолодко. «Вже надіялися, що скоро «дембель». А ні. Дали нам «бехи», видали ДК і кинули під Шуми. Там ще 2 тижні служили», – каже.
Валерій Володимирович звільнився зі служби 14 квітня 2016 року. Повернувшись додому, ще довго здригався від кожного шурхоту, не міг спати ночами: «Обстріли сняться, – каже. – Нічого ж не проходить просто так».

Ольга ОСІЯНЕНКО