170 дитячих малюнків для відомої письменниці родом з Тальнівщини

Днями відвідала свій рідний край – Тальнівщину, шанована і відома українська письменниця, журналістка та фотохудожниця Валентина Семеняк-Штангей. Ми мали нагоду поспілкуватися з Валентиною Миколаївною. Дізналися, що востаннє вона була на своїй рідній землі, де ще бігала дитиною, понад десять років тому. Уже 35 років вона проживає та працює у передмісті Тернополя. У своєму творчому доробку має 17 книг. Валентина Семеняк – членкиня Національних спілок – журналістів України (1995) та письменників України (2012), а також лавреатка Всеукраїнських та Міжнародних літературних конкурсів.
– Як часто буваєте у рідному селі Мошурів? І що найчастіше згадуєте зі свого дитинства?
– На жаль, не часто. Приходити на рідне батьківське подвір’я, де тобі вже ніколи ніхто не відчинить дверей… – це дуже болісна і глибока рана. Я в дитинстві дуже любила усамітнюватися. Моїм прихистком були кущі бузку, або верболозу, квітник, високі прибережні трави. Тоді могла годинами спостерігати за мурашками, за маленькими рибками, за пуголовками у річці Мошурівці, а ще – за хмарками. Ой, та я й зараз це обожнюю робити, щоправда, в часі часто обмежена. Що може бути досконалішим, аніж довколишній світ? Маємо прагнути його, вчитися у нього тієї досконалої краси. І тоді у всіх нас все буде добре.

– Розкажіть, чому почали писати? Що стимулювало Вас до написання першого твору?
– Я дуже хотіла малювати, але так само майстерно, як мій батько, художник-аматор. Однак мені це ніяк не вдавалося. І якось навесні (а була тоді у 5-му класі), я ніби вперше побачила, як розцвітає у нашому невеличкому саду яблунька. Біло-рожеві пуп’янки, неймовірні пахощі довкола, заклопотані бджілки у ніжних пелюстках… Мене тоді охопило дуже сильне бажання розповісти про побачене світові. Тому замість пензлика я взяла… ручку. Свій перший допис надіслала до районної газети. Так відбулося моє перше знайомство зі своїм майбутнім наставником у журналістиці – журналістом, відповідальним секретарем Валентином Олександровичем Гордєєвим.
– Ви пишете тільки для дітей чи й для дорослих?
– Все відбувається почергово. Після написання «дорослих» творів, пишу для дітей. І – навпаки. Світ дитячої книжки – це занурення в світ особливих душевних і ментальних емоцій. Це особлива енергетика, яка відроджує внутрішньо, надихає, дарує «крила».
– Чим надихаєтеся ?
– Цікаве питання. Передбачити наперед такі миттєвості неможливо. Це вже стиль життя. Надихнути може навіть останній багряний листочок на дереві, чи мимоволі почуте якесь слово у транспорті. Для прикладу, історія написання казки «Хто загубив Усмішку?», яка згодом стала книжкою і її переклали болгарською. Це була випадково почута на вулиці фраза з вуст незнайомого дідуся: «Діти, хто загубив Усмішку?». А коли одного разу, спілкуючись із завідувачкою бібліотеки-музею «Літературне Тернопілля», почула слово «Чапуня» (так в селі кликали її бабусю і дідуся), то мені аж подих перехопило. Я вже знала, що так називатиметься наступна книжка для дітей, і навіть про що в ній йтиметься.

– Порівняйте, як створювали і видавали першу та останню свої книги?
– «Пригоди маленького люстерка» народилися несподівано і спонтанно. Мені не сподобалося, що вовк проковтнув бабусю Червоної шапочки і потім мисливці йому розпорювали…, прошу вибачення, живіт. Хіба це нормально доносити таку насильницьку інформацію до маленьких діток, у яких свідомість ще чиста, як папір? А про Івасика-Телесика? «Покочуся, повалюся, Телесикового м’ясця наївшись». А Телесик відповідає: «Покотіться, поваліться, Оленчиного м’ясця наївшись». Ну, скажіть, це нормально – закладати такий вбивчий підмурок у світобаченні дитячої психіки? А безневинна казочка про півника та котика, де що відбувається? Чого тільки варта фраза: «Цок, та в лобок, та в писану торбу!». Я свідомо упускала всі згадані місця, коли читала своїм малим синочкам ті казки. Натомість вигадувала власні. До слова, між першою і цьогорічною книгами великий відрізок часу – 26 років. Перша книжка (1995) «виношувалася» довго, а вже «Бабусині секрети, або Де живе душа» — напрочуд швидко. Зазвичай тексти пишуться жваво. Головне, праця художниці Лесі Носихіної. Ми з нею дуже суголосні. Вона тонко відчуває кожне моє слово. Мені легко з нею працюється. На ілюстрації може йти місяць часу, а на текст – кілька днів, або тиждень.
– Скажіть, що Ви хочете дати дітям, або чого навчити їх через свої казки?
– Вміти бачити прекрасне, щиро дружити, дбати про тих, хто потребує допомоги, вірити в дива, любити світ і робити добрі справи. У моїх книгах діти знайдуть відповіді на питання: чому не можна ображатися, гніватися, заздрити, лінуватися. Це дуже важливо, адже сучасний світ, як ніколи раніше, потребує любові і добра.

– Як ставитеся до критики? Хто першим оцінює Ваші твори?
– Конструктивна критика завжди потрібна. Завдяки їй приходить майстерність і професійність, досвід. Перший, хто слухає мною написане – чоловік. Раніше були діти, але вони повиростали. Відтак інтуїтивно вже сама відчуваю слабкіші «місця».
Останнім часом маю нове захоплення: пишу рецензії на поетичні або прозові книги українських письменників. Отримую інтелектуальну насолоду від занурення у глибокий аналіз творів. Друкую їх на Всеукраїнському сайті «Буквоїд», іноді у львівському журналі «Дзвін». Зараз на моєму робочому столі чекають мого прочитання поетичні збірки (тривірші-хоку) Юрія Рогового «Трави некошені» та «Шитво по білому», «Колискова для Софії» нашої землячки Ніни Фіалко, «Рефлексії» Тетяни Дігай, «Блудний лебідь у Чернівцях» Олега Смоляка, «Єрусалимськими стезями» Марії Назар та інші.
– Як часто зустрічаєтесь з найменшими читачами, з дітьми?
– Зустрічі відбуваються дуже часто. Звісно, до карантину їх було значно більше: у бібліотеках та школах, в університетах як Тернополя, так і області, іноді двічі-тричі на тиждень. Віднедавна – рідше, у зв’язку із ситуацією, що склалася. У серпні презентувала свої книги у Червонограді, у вересні – у Нововолинську, у жовтні – в Стрию.
– Знаємо, що діти люблять читати Ваші книги і дякують Вам за творчість, малюючи малюнки головних героїв. Скільки вже отримали малюнків від дітей? Чи маєте намір якось їх використовувати?
– Дуже багато! Тільки з Івано-Франківська – понад 70, зі Шполи – біля 50-ти, з Бережан (Тернопілля) – понад 30, і від діток рідної Мошурівської школи – понад 20 (4 клас Вікторії Вікторівни Штангей). Хочу зібрати все докупи і написати про це.
– Поділіться, що плануєте в майбутньому?
– Я відповім по-філософськи: людина планує, а Бог керує. Хай це залишається у глибокій таємниці, але як у всіх творчих людей – мрій чимало.

Ольга МОСКАЛЕНКО