Вісті Черкащини Три роки шили в російському полоні, вийшли на волю й відкрили власну фабрику в Києві
Вони познайомилися в укритті під час тривоги. Один проходив реабілітацію після поранення, двоє інших повернулися з російського полону.
Тоді вони ще не знали, що з цього знайомства почнеться історія «Волоцюги» — швейної фабрики, яка береже пам’ять про полон. #ШОТАМ розповідає, як троє ветеранів розвивають виробництво.
Максим Захарченко
ветеран, співзасновник швейного виробництва «Волоцюга»
Як одне знайомство в укритті переросло у бізнес
Коли почалося повномасштабне вторгнення, мені було 17. Я зробив усе, щоб мама та сестра виїхали до Польщі. Ще кілька місяців був із ними — працював, заробляв гроші. Перед своїм 18-річчям повернувся додому, купив спорядження і поїхав у Бахмут зі штурмовиками. Мамі сказав, що буду артилеристом, а батькові, що водієм.
Згодом мене перевели в інший підрозділ, з яким я був на контрнаступі Кліщіївки. Там я отримав серйозне поранення, лікувався у різних госпіталях, а після цього мене списали.
Під час реабілітації у «Лісовій поляні» над нами літали шахеди. Ми всі спустилися в укриття, я заходжу в підвал і бачу двох мужиків. Ми один на одного глянули і одразу зрозуміли, що це свої люди — так почалася наша дружба. Саме з цими мужичками ми й заснували свою швейну фабрику.
Три роки шили одяг у російській тюрмі
Руслан — найбільш кремезний, бородатий серед нас — був прикордонником. Він тримав оборону в Маріуполі, потрапив у полон. А Саша йшов у бій проти 60 росіян. З ним було ще троє побратимів, вижив лише він. Хлопці познайомилися вже у полоні, де потрапили на швейне виробництво.
Протягом трьох років вони шили одяг у російській тюрмі. У полоні набралися досвіду й тепер можуть шити все — від штанів, кросівок, кепок — і до кітелів, хоча до полону ніколи цим не займалися.
Їм відбивали руки і змушували знову перешивати. От уявіть, як ви будете шити, якщо тебе за нерівний шов забивають до півсмерті? Після цього наші хлопці шиють, як боги.
За кілька місяців від нуля до великих замовлень
Ми захотіли створити щось своє і мати можливість розповідати людям про полон. Так з’явилася ідея власної швейної фабрики «Волоцюга». Ми за простоту, бо всі хлопці з району, спортсмени: займалися тхеквондо, дзюдо, кросфітом, боксом, вільною боротьбою. Це виховало в нас характер і витримку, тому й фабрику вирішили так назвати.
Усе починалося з нуля. Ми своїми силами відкрили цех: знайшли приміщення в Києві, купили машинки, зробили ремонт, щоб людям було комфортно працювати — ми ж не свині. Самі обирали техніку, самі все заносили.
Нашій фабриці лише декілька місяців, але до нас уже почали долучатися люди. З’явилися перші партнерства з брендами.
Дуже цінно бачити, що люди допомагають ветеранам і вірять у нас.
Наша фабрика універсальна — можемо шити майже все. Але це завдяки людям, які нам допомагають: наприклад, нам бракувало машинки для вишивки, я написав про це в соцмережах, і багато хто запропонував допомогу, навіть безкоштовно.
Скоро в нас виходить колаборація з відомим брендом. Це наше перше велике замовлення, і ми були дуже здивовані, що такі люди запропонували допомогу. Поки не можемо розголошувати з ким саме, але скоро побачите у наших соцмережах.
На фабриці також працюють цивільні працівники, бо не всі ветерани вміють шити. Спочатку ми багато помилялися: перешивали, викидали, починали заново. Але ми вчилися й набиралися досвіду, поки не дійшли до необхідного результату.
Тепер уже замовлень багато, і ми вже не встигаємо все відшивати. Я хоч і займаюся маркетингом, але теж можу іноді кроїти, щоб допомагати хлопцям.
Тут шиють речі й бережуть пам’ять
Через кілька років це буде велике виробництво, з яким співпрацюватимуть різні бренди. Багато фабрик, коли розростаються, переходять із ручної роботи на машинну. Але тоді одяг створює вже не людина, яка вкладає тепло і душу, а робот. Ми ж хочемо, щоб наш одяг робили люди, які цінують Україну, які є її синами й доньками, які зберігатимуть пам’ять про Маріуполь та полон.
Ми вже почали розповідати у соцмережах про полон, щоб люди знали й розуміли, наскільки було важко, і що там відбувається.
Коли людина бачитиме наш одяг, то усвідомлюватиме, якими зусиллями він зроблений. Наша мрія — щоб завдяки ньому пам’ятали про цінність свободи.
Зараз не можна просто сидіти вдома й нічого не робити. Сценарій може змінитися не на нашу користь. Треба розвивати Україну, а не ховатися й чекати. Саме тому ми й тримаємося разом та будуємо свою справу.
Найцінніше — це те, що ми є одне в одного. У нас майже нікого немає: хлопці з Маріуполя, тому їхні близькі не з ними, а мої рідні — за кордоном. Ми — сім’я, інакше це не назвеш. Це як братерство після війни, і я в них упевнений навіть більше, ніж у собі.
