Вісті Черкащини 
Єпископ, чия вірність церкві коштувала йому життя: 150 років тому народився блаженний священномученик Йосафат Коциловський
Йосафат Коциловський – український релігійний діяч, доктор філософії та теології, професор, єпископ Перемишльської єпархії УГКЦ, виходець із Чину святого Василія Великого, блаженний Католицької церкви. Він очолив найстаршу українську єпархію у час воєн і розпаду імперій, рятував священників із концтаборів і відмовився перейти під юрисдикцію Москви
Еспресо.Захід розповість більше про владику Йосафата Коциловського, єпископське служіння якого випало у винятково важкий для України час.
Дитячі роки
Йосафат Коциловський народився 3 березня 1876 року у лемківському селі Пакошівка, біля Сяноку, в селянській родині з давніми священницькими традиціями. Його батько – Петро Коциловський, успішно поєднував землеробство з активною участю в політичному та громадському житті, у 1870-х рр. його обирали послом до Галицького крайового сейму. Мати – донька греко-католицького священника Катерина Косар-Коциловська – прищепила своїм чотирьом дітям глибоку релігійність, спрямувала обох синів на шлях духовного служіння.
Пакошівка часів Коциловських була селом особливим. Хоч проживали в ньому представники двох народів – польського та українського – не мала жодної святині: греко-католики поспішали на Службу Божу до недалекого Лалина, де Коциловські хрестили всіх своїх дітей, а римо-католики молилися в парафіяльному костелі в Страхотині.
Освіта й покликання
Закінчивши початкову народну школу в Ліську, Йосиф Коциловський навчався в Сяніцькій, Самбірській і Ясельській гімназіях. Від 1896 року – на правничому відділі Львівського університету. Цікаво, що у каталозі слухачів було записано: “русин”, “греко-католик”. Протягом 1896–1901 років молодий студент шукає своє покликання й шляхів самореалізації. Зокрема, працював у товаристві “Сокіл”, був членом академічної громади, мріяв про майбутню професію вчителя (закінчив у Празі курси для вчителів фізичного виховання), а коли серед українців, активних у польському “Соколі”, стали домінувати русофільські настрої, вийшов з цієї організації та став одним з організаторів українського “Сокола”.
Суспільну активність перервав військовий обов’язок: щоб не марнувати часу на довготривалу службу, сам у 1898 році перериває навчання і вступає до однорічної школи офіцерів запасу артилерії у Відні. Саме з огляду на науковий ступінь, парубка скерували до артилерійської школи, а після успішно складеного офіцерського іспиту в чині підпоручика почав річну службу в артилерійському полку у Львові.
Коли служба закінчилася, юнак збагнув, що його покликання – священство, тому на юридичний факультет уже не повернувся. За згодою митрополита Андрея Шептицького та завдяки скеруванню владики Костянтина Чеховича у 1901 році поїхав у Рим, щоб навчатися в Collegium Rutheanum. Тут він стає згодом одним із найкращих семінаристів, працює бібліотекарем, префектом і редактором журналу “Записки питомців руської Колегії у Римі”. Богословські студії Йосиф Коциловський закінчив у Папському університеті Святого Томи Аквінського “Angеlіcum”. В Італії отримав два наукових ступені: 1903-го став доктором філософії, а 1907-го – доктором теології Папського університету святого Томи; опанував латину та три мови – німецьку, італійську і французьку. Після навчання залишає Вічне місто і повертається у Станіславів.
Священниче служіння та єпископська діяльність
9 жовтня 1907 року був висвячений єпископом Григорієм Хомишином у катедральному храмі міста Станіславова. Відразу був призначений викладачем догматики в Духовній семінарії в Станіславові. Дійшов там до посади заступника ректора, після чого відмовився від наукової кар’єри і 2 жовтня 1911 року вступає на новіціат до спільноти отців василіан, де приймає ім’я Йосафат, на честь св. Йосафата Кунцевича. Як монах, Йосафат Коциловський визначався духом суворої дисципліни, глибокої покори та любові до молитви. 16 травня 1913 року став ієромонахом. Три роки виконував обов’язки викладача в Лаврові та Львові. Педагогічною працею займався також у роки Першої світової війни. Через російський наступ був евакуйований до Австрії, жив спочатку у Відні, з часом, у 1914 році, організував еміґраційну семінарію у Кромерижу в Моравії, де перебувало 75 студентів втікачів з різних українських єпархій. Там посів посаду ректора. За два роки повернувся назад у Західну Україну та 13 червня 1916 року склав довічні монаші обіти.
Йосафат Коциловський, фото: ugcc.ua
Навесні 1915 року цісар запропонував кандидатуру Йосафата Коциловського на посаду перемиського єпископа. Кандидатуру, запропоновану монархом, затвердив 29 січня 1917 року папа Бенедикт XV.
Владика сів на єпископський трон 10 вересня 1917 року, прийняв єпископські свячення від митрополита Андрея Шептицького. Він перейняв провід найстаршою українською єпархією у важкі часи Першої світової війни. У цю пору австрійська влада ув’язнила за москвофільські симпатії багатьох священиків і мирян, запроторивши їх до концтабору у Талергофі. Владика Коциловський робив усі спроби для їх звільнення, які увінчалися успіхом завдяки його особистому знайомству з імператором Карлом IV із часів спільної військової служби.
У своєму першому пастирському листі з 12 листопада 1917 року владика так звертався до своїх вірних: “Хочу почати від святого Йосафата, хочу почати зі святим Йосафатом, щоб ласка, яку отримаю через його заступництво в це велике свято, скріпить моє серце для належного виконання єпископського служіння. Бажаю, щоб святий відкрив мої уста та прийняв під свій покров цілу єпархію, щоб я на Його більшу славу одного дня зміг сказати, що всі ласки які я отримав для мого стада, завдячую Йому”.
Перші кроки нового єпископа навернули до нього серця не тільки священиків, а й мирян.
Читайте також: Церква 12 листопада вшановує священномученика Йосафата Кунцевича родом з Волині: історія свята
Йому довелося керувати єпархією у винятково важкий час: розпад Австро-Угорської імперії, братовбивча українсько-польську війну, надія на створення незалежної держави – Західноукраїнської Народної Республіки й її фіаско, польсько-більшовицька війна, організація Польської держави й її програна війна 1939 року, Друга світова війна.
Початок Другої світової війни у 1939 році приніс розподіл території Перемишльської єпархії. Частина її земель знайшлася під володінням німецьким, а друга під більшовиками. 25 вересня 1939 року владика був примушений поділити тимчасово єпархію. Частиною піднімецькою керував єпископ-помічник Перемишльської єпархії владика Григорій Лакота, а владика Йосафат залишився на території, яка потрапила під радянську владу. Такий стан тривав до 22 червня 1941 року. В одному з листів із того часу апелював до вірних: “Християнин не повинен ненавидіти навіть найзавзятішого ворога. Може захищатись сам, захищати своїх дітей і свій народ, але не може допустити ненависть в серце”.
Йосафат Коциловський, фото: ugcc.ua
Переслідування й арешти
10 вересня 1945 року єпископ передав через двох посланців в американське та британське посольства інформацію про польсько-українські конфлікти та просив про допомогу. Польська поліція переслідувала єпископа, 21 вересня 1945 року його арештовують. До 17 січня 1946 року владика перебував у в’язниці в Ряшеві, звідси його передали більшовикам, котрі запропонували єпископу перейти під юрисдикцію Російської православної церкви. Той відмовився, чекісти все ж його відпустили і владика повернувся до Перемишля. 26 червня 1946-го, після повторного арешту поляками і передання владики Йосафата силоміць НКВС, його запроторили до Київської в’язниці. Разом із Йосафатом Коциловським був ув’язнений священомученик Григорій Лакота, якого чекісти засудили до десяти років ув’язнення. Всі, хто пам’ятав владику Коциловського та його помічника Лакоту на засланні у Воркуті, відзначали велику людяність, смиренність, із якою ті виконували найважчу працю й намагалися облегшити нестерпні умови життя іншим.
Єпископа Коциловського перевозили з одної тюрми до іншої, його звинувачували в антирадянській діяльності. У тих важких умовах владика підхопив запалення легенів і тоді його важкохворого кинули в концентраційний табір у село Чапаївка, біля Києва. Перед святом святого священномученика Йосафата владика кілька днів проводив реколекції, відчуваючи свою загибель.
Йосафат Коциловський, фото: ugcc.ua
Смерть владики
17 листопада 1947 року у радянській таборовій лікарні “Чапаєв” під Києвом помер єпископ Перемишльської єпархії УГКЦ 71-річний Йосафат Коциловський. Страждав від запалення легенів, викликаного жахливими умовами. Завдяки жертовності протоігумені православного монастиря, розташованого поблизу табору, його останки не потрапили до спільної могили, а спочили в окремій. Згодом священники з Рудок та Стрия, Львівської області, таємно перепоховали останки владики на Личаківському цвинтарі у Львові до польської могили.
29 травня 1986 року прах єпископа перепоховали в родинний гробівець Кавацівих у селі Яблунівці, біля Стрия. Зараз мощі владики перебувають у храмі Благовіщення Пресвятої Богородиці у Стрию, а фрагмент мощей – у храмі Святого Василія, що на Львівській площі у Києві.
Про смерть владики Йосафата в Римі дізналися лише 1953 року.
24 квітня 2001 року у церкві Благовіщення Пречистої Діви Марії в Стрию у бічному престолі Серця Христового, під час Божественної Літургії, яку служив Патріарх УГКЦ Любомир Гузар, прах єпископа Коциловського був перезахоронений востаннє.
Вшанування пам’яті
12 квітня 2001 року у присутності папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декрету мучеництва Йосафата Коциловського. Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 року у Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі папи Івана Павла ІІ.
Єпископа Йосафата Коциловського посмертно реабілітували лише у жовтні 2015 року.
У листопаді 2025 року у Стрию на Львівщині освятили храм Блаженного священномученика Йосафата Коциловського.
Священномученик Йосафат Коциловський належить до подвижників Української греко-католицької церкви, які в надзвичайно складній і драматичній першій половині XX століття на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким не тільки визначали стратегічний курс церкви, а й стали моральними орієнтирами для суспільства.
Пам’ять блаженного священномученика Йосафата Коциловського церква вшановує 20 листопада.
