«Яке це щастя, що я вдома»: історії черкащан, які повернулися з‐за кордону (ФОТО)

Що для вас означає незалежність? Хтось пояснює це можливістю мати голос, інший – свободою вибору, хтось каже, що це виборювання свого, ще хтось трактує незалежність як відповідальність і дію. Усе це – різні прояви волі, яка здавна є частиною української ідентичності. У цьому «18000» переконалися у розмові з українцями, які жили у Канаді, Польщі, США, Таїланді, але згодом повернулися на Батьківщину. Причини для виїзду у власниці кавового бізнесу, ветерана, письменниці, волонтерки та програмістки були різними. Проте повернулися всі через одне – дім, Україну.

«18000» до Дня Незалежності України, 24 серпня, публікує історії п’яти українців, які жили за кордоном, але все ж повернулися додому. 

Незалежність – це мати свободу вибору. Життя в Канаді й туризм світом, однак власна справа – в рідних Черкасах

Світлана та Олексій на фоні гір

Подружжя Світлани й Олексія нині має кавовий бізнес у Черкасах. Побачивши світ і обравши кавову індустрію, вони почали розвивати цей напрям в Україні. Хоча до цього майже п’ять років жили в Канаді й життя для них там стало звичним. 

Світлана Литвак їхала в Канаду до Олексія, тоді ще свого хлопця. Він перетнув кордон кількома місяцями раніше, у 2013‐му. Довга розлука пару не влаштовувала. До того ж в Україні погіршувалася політична ситуація, тривала Революція Гідності. Для Світлани, яка тоді працювала журналісткою, створювала медіа, підтримувала прикордонників на сході, зробити вибір на користь кохання, а не громадської діяльності, було нелегко. 

– Мені було дуже складно залишати все це, але водночас були й мої особисті почуття. Важко було самій у такий час, ще й було незрозуміло, коли ми знову побачимося. Хоча Олексій не планував залишатися там назавжди. Ці романтичні почуття постійно боролися з іншими – почуттями громадянки. Тому, коли я виїжджала, мною, мабуть, керувала любов, – пригадує Світлана Литвак. 

Й Олексій, і Світлана їхали у Канаду, бо так склалися життєві обставини. Для неї ж – це ще й можливість вивчити мову, повчитися в іноземному навчальному закладі, врешті побачити світ і розширити свої кордони. Під час відпусток пара приїжджала в Україну, бо хотілося до своїх, зустрічалася з рідними і друзями. 

– Я збрешу, якщо скажу, що не думали про те, щоб залишитися жити в Канаді. Особливо через нестабільну ситуацію в Україні. Але це, мабуть, не було щирим бажанням: як усі, ми вагалися, яке рішення буде для нас найкращим, – розповідає Світлана. – Водночас ми жили в українському контексті. Бачили, як знайомі відкривають власні справи, в Україні відчувалася класна енергія. Можливо, українці, які залишалися в країні, цього не помічали, а ми ж це бачили й хотіли бути частиною цих змін. 

Уже тоді Олексій та Світлана вирішили, що розвиватимуть кавову культуру в Україні. Тому збирали кошти на дорогу назад. За цей час пара звикла до Канади: з’явилися друзі, було кар’єрне зростання, більше можливостей подорожувати.  

– Важкувато було їхати й з Канади, бо там залишилися дорогі серцю люди. Там була робота, моя команда з 18 людей. Я їх всіх безмежно любила. І ми досі спілкуємося. Вони підтримували нас на початку вторгнення й пропонували прихисток, – розповідає Світлана. 

Пара в дорозі додому

Та перед остаточним поверненням в Україну пара поїхала в подорож Латинською Америкою, щоб побачити, як вирощують і готують каву. Після цього мали робочий проєкт в Об’єднаних Арабських Еміратах. 

– Ми навіть не знали, де житимемо, думали про Львів чи Київ. Поїздили ще по містах України, щоб відчути, де хочемо бути, і зрештою повернулися в рідні Черкаси, – пояснює Світлана Литвак. – І не шкодували. Вже під час вторгнення ми говорили з чоловіком про те, а що, якби не повернулися. Але ми синхронізовані й в обох точно є відчуття, що ми на своєму місці. 

Олексій нині служить у війську, Світлана веде їхній спільний кавовий бізнес, навіть отримала сертифікат міжнародного кавового судді. Проте каже, що іноді її охоплює смуток й гостре відчуття несправедливості через те, що українцям доводиться проживати війну. 

– Інколи думаю, нащо я це роблю, а з іншого боку, як це навіщо? Ну, бо треба заявляти про себе. Так, наші найкращі роки проходять в час війни, але ми стійке й міцне покоління, нам доведеться прожити цей час, робити все, що можемо, щоб з гордістю й надалі говорити – ми українці. Будемо пригадувати ці важкі роки і зауважувати, що ми працювали, навчалися, намагалися розвивати кавову культуру, – додає Світлана. – Тому незалежність України – це право на власний вибір, на суверенітет. 

Незалежність – це мати голос. Навіть за 7 тисяч кілометрів від дому ти – українка

Анастасія Михайлович під час акції у Польщі

Черкащанка Анастасія Михайлович разом із командою вже створили десять благодійних розпродажів у Черкасах – «Garage Sale» й зібрали понад 2 мільйони гривень, підтримуючи військо. Також вона – комунікаційниця благодійного фонду «Схід SOS». Дівчину часто можна побачити з плакатом на акціях на Соборній площі. Її голос, що відстоює незалежність України, чули й за кордоном. 

Наприкінці січня 2022 року Анастасія зі своїм хлопцем вирушили на довгоочікуваний відпочинок у Таїланд. Квитки до України були на 23 лютого, однак ними не скористалися, бо підхопили ковід. 

– Я почала подорожувати за кордоном у 2019 році. І зрозуміла, що подорожі розширюють світогляд, – каже Анастасія Михайлович і додає з усмішкою: – Я з невеличкого села на Черкащині, мала ідеї поїхати на полуницю в Польщу, заробити грошей і купити квартиру в Черкасах, однак жити за кордоном ніколи не мріяла. 

Перебування у Таїланді було вимушеним через повномасштабне вторгнення в Україну. З активним наступом росіян завершився і відпочинок пари. Анастасія міркувала, як підтримати українців тут, на півострові. 

– Зараз ми максимально мобілізуємося, позбираємо донати, проведемо інфокампанію і війна закінчиться. Це був той період, коли всі сподівалися, що ще місяць і все закінчиться, ще місяць – і все. Я теж так жила – повернулася додому через шість, – розповідає Анастасія Михайлович.  

Дівчина з друзями, як її зустрічали в Черкасах

Вдома дівчину зустріли друзі з короваєм і плакатом з написом тайською «Вітаємо вдома». «Це яскравий спогад, – каже Анастасія. – Це абсолютне щастя, що я вдома». Уже у вересні черкащанка стала співорганізаторкою першого благодійного розпродажу «Garage Sale». Тоді для лікарів на східному напрямку зібрали понад 50 тисяч гривень. Однак у Черкасах надовго не залишилися – з нареченим зупинилися в Польщі, де безпечніше і ближче до України.

Життя на дві країни тривало ще два роки. Та після серпневої «Гаражки» у 2024‐му Анастасія остаточно повернулася додому. 

– Повертаючись, я розуміла, що саме тут моє життя – це волонтерство, друзі, я хотіла бути у політично‐суспільному контексті, для мене важливо проявляти громадянську позицію, – пояснює Анастасія Михайлович. 

Удома одразу було нелегко: кількамісячний пошук роботи, складна операція – низку особистих проблем доводилося вирішувати паралельно з подіями війни. Анастасія була переконана, що її місія – бути вдома під час війни, тому шукала роботу у різних благодійних фондах. Та чергові відмови змусили її задуматися, чи не «загралася у місійність?». Дівчина дала собі час і «пливла за течією». Згодом, у новому році, все налагодилося.

Українці в Таїланді вийшли на акцію проти війни в Україні, 2022 рік

За роки, проведені за кордоном, Анастасія зрозуміла, що раніше мало цінувала час із рідними: «Люди – це перше, через що повертаєшся». А ще в Таїланді було непросто вийти на мітинг – поліцейські розганяли учасників акцій і у 2022‐му там перебувало немало росіян. Та українці знаходили можливості, як підтримати своїх.

–  Незалежність – це мати голос і бути собою. Це не мати жодних підстав зовні ставити під сумнів правильність своїх думок, почуттів і свою гідність, – підсумувала Анастасія Михайлович. 

Читайте також. «Лише я, книга і приглушений галас міста»: де почитати у Черкасах.

Незалежність – це бути вільною. З Аляски – у Дахнівку: як українка знайшла свободу вдома  

Письменниця Тетяна Брукс

Тетяна Брукс – українська письменниця. Вона переїхала на Аляску з чоловіком‐американцем. Там взялася за перо. Та вже у 2017‐му повернулася в Україну разом із чоловіком. Після розлучення у 2022 році продовжила будувати нове життя в Україні. І навіть після 60 зробила перше татуювання. 

– Коли опинилася на Алясці, почала відчувати свою залежність. Хоча я завжди була незалежною. Подруги мені говорили: «Ти така вільна, жінка такою не має бути». Та що ж зробиш, – усміхаючись, каже Тетяна Брукс.  

Озираючись у минуле, пані Тетяна каже, що чекала від Америки саме свободи. Навіть на початку двотисячних, вже у суверенній Україні, побутувала радянська думка, що там – краще . 

– Коли приїхала, будинок чоловіка зовні здавався сірим і брудним. Тому перше, що захотілося зробити, – це перефарбувати його. І тут мені повідомили, що так не можна. Хоча будинок – мій, могла використовувати лише визначену палітру кольорів, – пригадує пані Тетяна. 

Ще в Україні Тетяна здобула освіту перукаря, створювала тут святкові образи, зокрема для наречених. Однак, щоб працювати за кордоном, довелося навчатися заново. 

– Там на іспиті позаду тебе стоїть викладач, який стежить, чи взяв ти пасмо під 90 градусами і чи відрізав під 45. Тільки так і все. Жодного індивідуального підходу чи творчості. Є правило, – розповідає Тетяна Брукс. – Хоча власниця салону, в якому я працювала, завжди з гордістю казала: «У нас краще Тані ніхто зачіски не робить. Бо вона з України, в них інша школа. Я вам рекомендую». І це важливо було чути. 

Водночас американці були привітними й щедрими на компліменти, і рівень обслуговування був вищим, ніж у той час в Україні, пригадує Тетяна Брукс. Щоправда, знайти друзів українка змогла вже у середовищі письменників, які цікавилися світом за межами своєї бульбашки. Водночас весь час жінка чекала на повернення в Україну, про яке вони з чоловіком домовилися на початку стосунків. 

– Мені не подобалося там. Друзі були, однак спілкування в Америці зовсім інше. Люди замкнені в собі. А з росіянами некомфортно було тримати зв’язок, вони навіть не у своїй країні поводилися зверхньо (Одного разу вимагали зняти з будинку прапор України. Згодом його хтось понівечив, – ред.). Чоловік влітку напружено працював, взимку йому потрібний був відпочинок на самоті. Я почувалася самотньою, – розповіла пані Тетяна. – Тому, коли вже спливали ті десять років, я готова була хоч пішки йти додому.

Пані Тетяна тримає в руках домашню курочку

Подружжя переїхало у Дахнівку в Черкасах. Тут уже Тетяна змогла завести песика і навіть курей. 24 лютого 2022 року, у день початку повномасштабного вторгнення, тріснув і шлюб Тетяни та Майкла. 

– Якщо мені погано, я йду звідти і не думаю, як буде далі. Зроблю так, як хочу, – пояснює пані Тетяна. – Навіть розлучення – це отримати незалежність одне від одного, від негативної енергетики й невдоволень. Я стаю щасливою кожного разу, коли йду від того, що мені не подобається, як би важко не було. Незалежність – збудувати своє, те, що ти хочеш сама, своїми силами й умовами. 

А завершивши процес розлучення, Тетяна зробила тату, про яке давно мріяла. Це зображення тризубу і напис «Вільна». 

Незалежність – це бій, а патріотизм – у діях, а не словах 

Олександр Линник – праворуч

Нині Олександр Линник – в команді Черкаського обласного осередку ГО «Всеукраїнське об’єднання «Ветеранський корпус»». Він опинився тут невипадково, адже за плечима в Олександра – бойовий досвід у російсько‐українській війні, ампутація та реабілітація. До вторгнення чоловік працював у Польщі, однак уже в лютому 2022‐го він добровільно став на захист Батьківщини.

Уперше й востаннє, як каже Олександр, він працював за кордоном. Наважився на цей крок, бо велика кількість його знайомих заробляли гроші за межами країни. Така можливість у нього з’явилася у 2019 році. 

– Це була робоча поїздка без далекоглядних планів. Залишатися там назавжди я не планував. Часто бував удома, в Україні, – пригадує Олександр. 

У Польщі чоловік працював на складі бренду «Zara». Водночас залишався в українському ком’юніті, а іноземці ставилися до нього з повагою.  

– Вони розуміли, що найкращі працівники – не поляки. Там було багато національностей: ми, білоруси, грузини, молдовани. Але нас цінували найбільше, це сто відсотків, – розповідає Олександр Линник.  

Чоловік каже, що в Польщі тоді було краще співвідношення цін і зарплат, ніж в Україні. Доступними були як продукти, так і вживані автомобілі. 

– Усе інше – ні, не краще. Найкраща їжа, продукти, природа, повітря – в Україні. А жінки які! Бракувало там українського менталітету, чогось свого, рідного для душі, – додає Олександр. 

Олександр та його друг дядь Саша

Від початку січня 2022 року в Україні стало все більше розмов про ймовірний наступ. Олександр не сумнівався в цьому, усвідомлював, що вторгнення все ж відбудеться, тому готувався до повернення. Остаточне рішення ухвалив після перших обстрілів.

– Ми з побратимом – на той момент другом і колегою дядь Сашею, який, на жаль, загинув, – чітко розуміли масштаб російської армії, співвідношення сторін і можливостей країн. Усвідомлювали, що без добровольців ЗСУ можуть не впоратися, – пояснює ветеран. 

Тоді кордон в Україну перетинали Олександр із другом і ще один незнайомець, натомість на виїзд із країни стояла кілометрова черга. Здавалося, що жінок і чоловіків – порівну. 27 лютого 2022 року чоловіки були вже в Україні. 

– Я трохи розчарувався в частині чоловічого населення України. Великий відсоток наших патріотів і захисників держави виявився такими тільки на словах, – каже Олександр Линник. 

Олександр під час гри у футбол

Невдовзі Олександр із позивним «Берлін» та дядько Саша з позивним «Борода» стали до бою з росіянами на Київщині. Далі – вступ до 3‐ї ОШБр, бої біля Бахмута, втрата кінцівки, евакуація з «нуля» під прицілом російських дронів, 17 операцій і протезування. «18000» закарбували історію Олександра Линника у матеріалі. 

– Якби все було гаразд, не мав би фінансових і професійних проблем, то навіщо за кордон? Краще б жилося в Україні, – підсумовує Олександр, відповідаючи на запитання, чи жив би він в іншій країні за ідеальних умов. – А поки ми в бою за незалежність України. 

Незалежність – це можливість жити. Як би світ не вражав, вдома – найкраще

Дарина Бузовська під час подорожі

Програмістка Дарина Бузовська відвідала чимало країн у різних куточках світу. Подорожі – це про знання, знайомства і відпочинок – унікальний досвід – проте дівчина завжди поверталася в Україну. Тут є Дніпро і рідні, тут усе просто і зрозуміло, а люди навіть за сотні кілометрів вважаються своїми.  

Дарина Бузовська самостійно подорожує країнами з 18 років. Подорожі для неї – це спілкування і спосіб формування світогляду. 

– Я була юною. Мене все цікавило. Хотілося спілкуватися з місцевими людьми. Я ніби приміряла на себе життя в цих країнах, – пригадує Дарина. 

В юності дівчина чула від оточення, що хороше майбутнє – за кордоном, і несвідомо піддавалася цій думці. Усе змінила Революція Гідності, яку Дарина бачила на власні очі, бо саме навчалася у Києві.  

– Після Майдану зрозуміла, що вже не хочу жити за кордоном, і навіть якщо навчатимусь, то повернуся додому, – каже Дарина Бузовська. 

Так і сталося. Дівчина двічі пробувала навчатися у Франції, однак їй не сподобалось ні викладання, ні життя там. Удруге пожити за кордоном Дарина планувала вже зі своїм чоловіком – Олександром. Одним з останніх рейсів з України 23 лютого 2022 року вони вилетіли в Домініканську Республіку.     

– Цю поїздку планувала ще з осені. Тож ми купили тур і полетіли за кордон. Вже там прокинулись і дізналися про війну, – пригадує Дарина. 

Дар’я та Олександр на Дніпрі в Черкасах

Через це парі довелося жити в Європі, але не в Україні. Дарина каже, що до будь‐якої країни доводиться звикати і швидко приймати її «правила», а це додає дискомфорту. 

– В Україні ми маємо частину життя, щоб навчитися, як організувати похід до лікаря, отримати паспорт, віддати свій голос на виборах чи орендувати квартиру. Вдома – це рутина, яку ти не помічаєш і з легкістю даєш їй раду, а за кордоном на це треба час. Бо країна – чужа, як і мова, і менталітет, – каже Дарина.

Дівчину засмучувало також те, що у чужій країні ніколи не будеш своїм: бо не причетна до історії цієї країни і не можеш впливати на її майбутнє. 

– У мене ніколи не буде спільного минулого з цими людьми, як би ми не дружили. Я не могла там ні на що впливати. За кордоном я – ніхто, – пояснює Дарина. – Натомість в Україні, особливо у своєму місті, я мала вплив на владу і могла багато що вирішити. І мені це дуже подобається. 

Крім цього, в Україні у 2021 році пара вже мала роботу, житло, автівку й кошти на подорожі. Можливості розвитку та професійного зростання – теж, все це було в рідній країні. 

– До ковіду ми їздили за кордон на місяць або півтора. Подорожували, їли прикольну їжу і поверталися додому. Але щоб переїхати, мені здається, треба, щоб дуже сильно не подобалося жити вдома. Я зустрічала італійця. Він казав: «Я не люблю морепродукти, каву, рибу». І він переїхав жити в Люксембург, – розповідає Дарина. – А я дуже люблю Дніпро і сумую за ним, люблю Черкаси і свою країну. 

Повернутися додому черкащани вирішили за пів року після початку повномасштабного вторгнення. Це рішення не було емоційним чи раптовим, навпаки: ситуація в Україні здавалася їм уже не такою загрозливою, як на початку вторгнення, Олександр готувався долучитися до війська.

– Коли ми приїхали, о четвертій ранку, одразу з потяга у Черкасах пішли на Чайку зустрічати схід сонця над Дніпром. Вже потім відвідали всі улюблені місця, перепробували всю піцу у місцевій пекарні-кав’ярні. Дуже не вистачало цього, – з усмішкою каже Дарина. 

Світанок у Черкасах

Нині сім’я проживає в Івано‐Франківську і стала більшою на одного члена родини. Дарина каже, що раніше її незалежність полягала у відсутності будь‐яких планів. Цей досвід здобутий і цього вже не хочеться. 

– Завдяки росіянам тепер дуже легко розуміти, що таке незалежність. Прильоти не такі страшні, як окупація – росіяни, які хочуть тебе вбити. Незалежність – це можливість жити, вона – у простих речах: коли можеш розрахуватися своїми грошима, зателефонувати зі свого телефону, не змінюючи SIM‐карту, говорити українською, – підсумувала Дарина Бузовська. 

Вікторія Нянько

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!