Вісті Черкащини “У 6 років я вже мала шукати їжу”. Історія Зої про боротьбу за дитинство
Мама Зої померла, коли дівчинці було 4 роки. Тато зловживав алкоголем, буянив, дитина ночувала, де прийдеться, харчувалась зі смітників. Зоя відчайдушно хотіла в родину, чіплялася за всі можливості: від рідного батька – до чужих людей, у яких сподівалася залишитись.
Та справжньої сім’ї дитина так і не отримала. “Зависла”, не знайшовши підтримки системи й громади. З краю прірви, де вона опинилась, дівчину врятувала тяга до театру.
Сьогодні Зоя, всупереч обставинам, – успішна акторка, виховує двох донечок і з власного досвіду знає: немає кращого середовища для зростання дитини, ніж родина.
“Тато приводив людей, які курили в квартирі, займались сексом, спали в коридорах”
Маму я не пам’ятаю. Тато був будівельником, часто виїжджав у довгі відрядження – на три місяці, на пів року. У цей час я жила у свого дядька. Але, на жаль, оскільки дядя сидів у тюрмі, я була з його дружиною.
Коли мені було півтора року і я тільки почала ходити, я впала. Це було у дяді. Вони поставили у ванну каструлю, в якій виварювали білизну, я туди залізла і впала у кип’яток. Я зварилася повністю. Лікарі давали малий відсоток, що я виживу, від мами відрізали частину шкіри, пересадили мені.
Найскладніше було, коли мама померла. Ніби всі не знали, що робити зі мною. Тому що тато працює, сестра знайшла собі хлопця. Тоді мене виховував дядя якийсь період. Потім тато повернувся, бо мені треба було вже йти до школи.
Він почав дуже сильно пити. Приводив додому багато різних людей, які курили в квартирі, займалися сексом, спали у нас в коридорах. Мені не було що їсти. І тоді я шукали у них по кишенях гроші, щоб придбати собі мівіну. Я вже мала в шість років розуміти, як мені знайти їжу.
“Я сідала під дверима на килимку, і сусіди мені приносили їсти”
Коли тато напивався, було таке, що я дуже довго кричала, стукала в двері нашої квартири. Мене не чули, мені не відчиняли. Я розуміла, що вони, напевно, позасинали п’яні. Я сідала під дверима на килимку, і сусіди мені приносили їсти – у пластмасових кошачих мисочках.
Вони боялися мене, боялися нашу родину, тому що в нас завжди галас, завжди незрозуміло, що відбувається. Тому всі сусіди так обережно ставилися до мене. Оце найстрашніше було.
“Коли у тебе в квартирі немає нічого, крім пляшок і сигарет, то ця іграшка здавалася чудом”
У дитинстві я часто фантазувала (і це потім допомогло у професії), тому що у мене не було іграшок, окрім сірників і квітів на клумбі. З чорнобривців я робила спідничку, а зверху з ромашок – волосся. Уявляла, що це моя лялька.
Одного разу вперше за довгий час до нас приїхала моя сестра зі своєю дитиною. Вона привезла мені багато різних речей і м’яку іграшку – фіолетового слона. Я його обійняла, і цей слон для мене став як моя рідна сестра. Це було щось неймовірне, у мене з’явилась справжня, МОЯ іграшка. Але сестра з племінником збиралися в гості, і там опинились теж малі дітки. І вони взяли цього слона й подарували цим дітям.
На короткий час я відчула, що таке мати власну іграшку, але в мене її забрали. Здавалось би, ну що таке іграшка? Але коли у тебе в квартирі немає нічого, крім пляшок і сигарет, то ця іграшка для тебе здавалася чудом.
“Як тільки відбувалася якась сварка, я брала речі й тікала”
Мій тато познайомився з жінкою, і вони почали жити разом. Він тоді більш-менш себе контролював. У неї також був син, у нас з ним 10 днів різниця.
Я пішла тоді в перший клас, і вона допомагала мені. Одягала. Ми з татом прожили в цій сім’ї 5 років, але знову ж таки – тато постійно їздив, його не було вдома.
І на той момент мені здавалося, що мені роблять тільки погано. Що мене недолюблюють і коли тата немає – сварять зайвий раз. Я не сприймала тітку Валю за маму. Мені здавалося, що вона хоче мені чогось поганого, що вона мене не так любить, не так одягає. І я провокувала скандали.
Тато починав випивати, починав бити її та її сина. Знову скандали, знову він тікав і ми з ним поверталися до себе у квартиру. Тобто тоді я знову бачила сім’ю, в якій є скандали, в якій тато б’є, знущається з людини. Вона терпіла, а потім сказала, що не може більше так.
Я пам’ятаю цю розмову на кухні, мені було одинадцять років. Тато прийшов і каже: “Як ти думаєш, нам треба йти звідси? Це страшні слова, але я сказала “Так, не хочу з ними жити”. Тобто не було такого, щоб сісти, поговорити, пояснити дитині, що так буває, що дорослі можуть сваритись. Ніколи нічого не обговорювалось.
А від того, що я чула, бачила, відчувала, мені завжди хотілося тікати. Тікати з місця, де хтось свариться. І так і в дорослому житті далі було. Як тільки відбувалася якась сварка, я брала речі й тікала. Я уникала цих моментів, всередині ніби все стискалось, мене трясло. Мені досі страшно, коли відбуваються якісь сварки, якась напруженість.
Ми повернулися до звичного життя, в свою квартиру, куди тато знову приводив своїх жінок і п’яних друзів. Це залишило поганий відбиток на мені, підлітці. Тато п’є – я роблю, що хочу. Фарбую волосся, беру цигарки, знаходжу погані компанії.
Хоча на той час тітка Валя просила тата: “Залиш мені Зою, без усіляких офіційних домовленостей, просто залиш”. Він не погодився, і вона якийсь час ще періодично приносила мені їсти.
Я зі школи поверталася до неї додому, сиділа там довго. Але тоді, як дитині, мені здавалося, що я її не люблю, не приймаю як маму. А зараз дуже люблю. Ми досі спілкуємось, дружимо.
“Однокласники кричали “бомжиха”, а я збирала залишки їжі, щоб віднести татові”
Я не любила вчитися, школу. Тому що в тебе не такий одяг, ти не зачесана, від тебе смердить. У тебе немає тих речей, які є в інших дітей. Але найскладніше було те, що діти чомусь були жорстокі до мене. Я змінила 5 шкіл, бо тікала від дітей. Я їх боялася, боялася ходити до школи. Мені могли в сумку покласти дохлого пацюка. Мене могли штовхати, обзивати. Я прогулювала уроки.
Я поверталася додому, де накурено, де нема що їсти. Я не знала, куди себе діти. Доводилось шукати їжу в смітниках. Коли це бачили однокласники, вони, звісно, знущалися наді мною. Принижували, кричали: “Бомжиха!”. Я дуже хотіла їсти. Добре, що в молодших класах годували в школі. Для мене ця їжа була найсмачніша. Я доїдала за всіма, навіть чекала, поки хтось піде, й забирала тарілку. Брала з собою пакетик, у який збирала котлетки, каші. І несла це татові. І котам.
“У театральній студії мене любили, а батьки дітей по черзі забирали до себе жити”
Коли ми жили з тіткою Валею, вона намагалася нас (з її сином Русланом) заохотити чимось займатися. Одного разу, це був Новий рік, вона пішла в Будинок культури взяти мені напрокат костюм лисички. Мені тоді було 7 років. І там йшов набір дітей у театральну студію. Це був єдиний безкоштовний гурток.
Вона привела мене й свого сина в цю театральну студію, і я одразу закохалася в цей простір. Я ходила сюди 7 років.
Тут діти мене не боялися, вони захоплювалися мною, вони мені допомагали. Наш керівник, заслужена артистка України Волкова Світлана Борисівна, царство небесне, створила навколо мене таку атмосферу, що я не те, що особлива, а що просто треба допомагати будь-яким людям в будь-якій ситуації. Тобто вона створювала таку магію якусь, і ця магія мене причарувала.
Я намагалася раніше прийти, щось зробити, тому що мене там любили. Мені діти приносили їжу, їхні батьки давали їм ще додатково бутерброди для мене, приносили одяг. А надалі, коли були більш складні ситуації, вони по черзі забирали мене до себе жити на зимовий період.
“Я хотіла якнайбільше часу пробути в тій чи іншій родині. Щоб насолодитися цим нормальним життям”
У мене була подружка Леся, вона загинула, на жаль, від пухлини. Я часто у них перебувала, вони смажили картоплю. У них теж не дуже багато було їжі, але вони показували, що неважливо, скільки в тебе грошей – є інші цінності. Я дивилася на це все, і мені хотілося бути частиною цієї родини. Батьки Лесі дозволяли їй приходити до мене, і це також для мене було цінним – що мені довіряють, не бояться, не відштовхують мене.
Коли мені було років 11, з’явилась подружка Таня, і вона теж забирала до себе додому. У них гарна квартира, батьки були заможні. У них були на той час вже комп’ютер і телефон. Для мене це така дивина була: вперше подивитися на комп’ютері мультфільм. У них можна було помитися. Вони мені навіть придбали піжамку. І цей запах квартири – це інший світ.
Але найстрашніше було для мене те, що я намагалася всім догодити. Довести, що я хороша, зла не зроблю, що я красти не буду. Я хотіла якнайбільше часу пробути в тій чи іншій родині. Щоб насолодитися цим нормальним життям.
“Я дуже хотіла бути для неї дочкою. Дуже хотіла”
Наш керівник Світлана Борисівна мене забирала до себе жити дуже часто. Для мене це був рай. Я дуже хотіла бути для неї дочкою. Дуже хотіла. Кожен раз, коли приходив момент, що вона не може далі мене тримати у себе, мені було дуже важко. Тому що ти тільки звикаєш, тільки відкриваєшся і тобі здається: все, я тут назавжди. Мені більше не треба буде думати про їжу. Мені не треба буде думати, чи поб’ють мене, чи потраплю я додому, чи буду ночувати під дверима.
Я відчувала, що я потрібна тут і зараз, в цій родині, яка піклується про мене. Тому я дуже хотіла в неї залишитися.
“Боялась, що мене заберуть в інтернат”
У Світлани Борисівни були чоловік і дочка. І вони намагалися взяти на себе опіку щодо мене. Боялися, що тато може подати на них заяву, що вони мене викрали чи ще щось. Їй порадили викликати соцпрацівників, які зафіксують певні моменти. На той час було треба, щоб вони застали якісь події щонайменше тричі. Так і сталося.
Вони приходили, все це фіксували, потім сказали, що або хтось має взяти опікунство наді мною – або інтернат. І я маю написати заяву про те, що відмовляюся від батька.
Оскільки на той період мене то брали, то віддавали, я не змогла підписати цей документ. Я боялася, що мене заберуть в інтернат. Тому що в мене була подружка, яка жила в цьому інтернаті й розповідала про нього страшні речі. На той момент мені здавалось, що краще вже жити з татом, але тільки не туди.
Я боялася, що мене зачинять у якійсь кімнаті, де живе багато дітей. Що треба буде ходити всім разом у загальний туалет і душ. Чи хтось мене буде там провідувати? Чи взагалі я буду там комусь потрібна? А з татом, незважаючи на ті умови, в яких я жила, я відчувала свободу.
З іншого боку, я побувала в різних сім’ях і в кожній з них хотіла лишитися. І це давало мені бажання бути нормальною. Я не хотіла жити в інтернаті. Мені було страшно. Мені краще було жити по цих сім’ях. Виживати. Але тільки не в клітці.
“В ліцеї-інтернаті мала їжу, гарну кімнату. Але все одно тікала до тата”
Уже в 9 класі мене спробували віддати ліцей-інтернат. Тому що Світлана Борисівна не могла зі мною впоратися. Я могла втікати, коли мене намагалися виховувати, показувати, як треба. Я закривалась, могла не прийти в сім’ю і повернутись назад до тата. Це було ненормально, я розумію.
Вони не знали, що зі мною робити, й допомогли влаштуватись у цей ліцей-інтернат. Від мене вимагалося вчитися добре, щоб відповідати вимогам ліцею. У мене там була їжа, кімната, де ми жили удвох з дівчинкою. Але я звідти знову тікала до тата. Я допомагала йому жити.
“Хотіла жити в тій родині. Не знала, як їм сказати, що хочу бути з ними”
Коли я вступила до театрального коледжу, тато був ще живий. Він був дуже щасливий, пишався моєю творчістю. І коли я вступила на перший курс, він сказав: “Я буду платити. Заробляти гроші, аби ти вчилася”.
І в першому півріччі він помер. Його забрали для поховання на Хмельниччину, де ще були живі бабуся й дідусь, і мене привезли туди. І після похорон вони мені пропонували лишитися з ними, жити там. Я не погодилась, тому що у мене є театральна студія. Моя сім’я там. Театральний, про який я мріяла все життя. Вони сказали мені: “Ну, це твій вибір, їдь”. Мені було 17 років.
Посадили мене в маршрутку, і я поїхала. У невідомість. Останнім часом ми з татом жили в будинку, який він не добудував. Не було підлоги, одна цегла й пісок.
Але коли я їхала, мені зателефонували люди з театральної студії: “Зою, ми тебе зустрінемо на вокзалі”. І вони мене забрали до себе, в невелику квартиру, де вміщались з двома дітьми – теж дорослими хлопцями.
Вони одягали мене повністю, годували, намагалися допомогти мені психологічно, пояснювали, що я маю взяти себе в руки, повернутися до навчання. Тому що я розуміла, що вчитися вже не можу – немає чим платити, що мені вже треба йти працювати, треба десь жити.
Вони не давили на мене, сказали: “Скільки тобі треба часу, стільки будеш з нами жити”. І я на цей час розраховувала, але я думала, що цей час буде назавжди…
Але прийшов момент, як зараз пам’ятаю, ми їхали в електричці з тітонькою Людою, і вона каже: “Зою, ми будемо робити ремонт, і ти маєш кудись піти”.
Вони намагалися мені допомогти, щоб я привела до ладу свій будинок, але я не могла туди повернутись. Тому що тато помер прям в яру, на землі замерз, ми його притягнули в цей будинок. І я туди не приїжджала більше.
Я відмовлялася, не могла їм пояснити, що я не хочу там жити, що я не зможу вижити сама в селі. Не знала, як їм сказати, що я хочу бути з ними.
Я перестала ходити на навчання. Десь два місяці я не з’являлася. Мені потім подзвонили з мого коледжу, Віталій Анатолійович Кіно: “Зоєчко, ми тобі допоможемо. Я зроблю все можливе, щоб ти отримала освіту. Ми спробуємо знайти спонсорів, які будуть допомагати і оплачувати тобі навчання. Але повертайся, ти мусиш повернутися”.
Коли я повернулася, одногрупники були дуже раді мене бачити. Батьки моїх одногрупників були готові платити за моє навчання. Просто так.
Тобто в моєму житті творчість допомогла мені врятуватись. Допомогла мені не зійти з розуму, не спитися, не піти поганим шляхом. Дуже багато хороших людей і дітей насправді є навколо, які не байдужі до таких людей, як я.
“Я закохувалась в кожну родину. Віддавалась повністю, всім серцем”
Мені дуже хотілося, щоб у мене просто була сім’я. Щоб у мене була мама. І був тато.
Мені хотілося бути нормальною дитиною, яку не бояться. У якої просто є місце, де є гарячий чай, тарілка супу, і де про тебе піклуються.
Коли жила в інших родинах, я в кожну родину закохувалась, віддавалась повністю, всім серцем”. А коли приходив час повертатися, тому що вони не могли мені допомогти, бо вони – чужі для мене люди, мені було боляче.
“Який би не був – він все одно для мене найкращий у світі”
Я не шкодую через те, що обрала життя з татом. Він для мене досі є дуже світлою, доброю людиною, незважаючи на те, що відбувалось. Я його досі люблю і дуже за ним сумую. Який би не був – він для мене все одно був найкращим у світі.
Коли тато був тверезий, він не розмовляв майже, але завжди казав: “Я тебе люблю”. І завжди казав: “Пробач”.
Тато завжди старався щось для мене зробити. Він завжди, п’яний чи ні, приходив до мене на виставу, з клумби зривав якісь квіти. Мені було страшенно соромно за те, що він такий, що від нього тхне алкоголем. Але він завжди мене підтримував у творчому плані. Усім розказував, яка в нього талановита дочка-акторка. Він ніби жив цим.
Один раз у житті – це мені було років 15 – він сів біля мене на ліжко й так плакав. І каже: “Я тебе так люблю! Розумієш, доця?”. І я не змогла йому сказати, що я його люблю. Бо я тоді так злилася на це все. Не розуміла, чого йому не вистачає, щоб жити нормально? І так я не сказала йому, що я його люблю.
“Попри обставини, мені пощастило мати свободу”
Я щаслива, що не була в інтернаті, що у мене був тато. Мені пощастило – мати свободу. Адже в інтернаті найстрашніше – що тебе зачиняють і не можна піти ні вправо, ні вліво.
А тут, навіть незважаючи на обставини, я знайшла найцінніше. Ту точку опори, яка давала мені життя. Це творчість. Це театр. Завдяки йому я відчула за собою величезні крила. Театр для мене – це є життя.
Я не шкодую, що я прожила таке життя. І живу досі ним.
“Бажаю, щоб у вас була власна дитина – або та, яку ви зможете врятувати”
Те, що у мене зараз є, найцінніше для мене – це мої діти, я завжди мріяла про двох дівчат. І як класно носити ім’я “мама”!
У мене є прекрасний чоловік, який зараз захищає нашу країну. Він пішов добровольцем. Це неймовірний приклад для родини, для моїх дітей.
У мене є улюблена моя робота, якою я досі живу – це театр і кіно. Є друзі – в мене їх дуже багато.
Я неймовірно щаслива, що я є тим, ким я є зараз. І я бажаю кожній родині, щоб у вас була власна дитина – або та, яку ви зможете врятувати. Але щоб це було в любові, в добрі і в затишку.
Цей матеріал створено в рамках кампанії “Система потребує перезавантаження. Почуй, про що мовчать діти в інтернатах”. Це друга хвиля інформаційної ініціативи “Заглушені голоси”, спрямованої на адвокацію реформи системи догляду та підтримки дітей (деінституціалізації).
