Творче подружжя Караульних з Тальнівщини займається культурним розвитком села майже 36 років

«Ми свою роботу дуже любимо і халтурити у цій справі не звикли»

Концерт у сільському будинку культури – свято для кожного мешканця села, бо це чи не єдина розвага в невеличких селах, де працює клуб. На постановки своїх же односельців збираються всі жителі. За місяць до концерту зазвичай тільки й розмов про свято, а за годину до початку у клубі колись яблуку ніде було впасти. Зараз людей уже менше. Це свято, до якого готувалися і якого чекали, результат тривалих репетицій вечорами після роботи, для виконавців – сила-силенна нервів, а для їхніх родичів – хвилювання. І вже потім – для артистів слава. І оплески. І бажання ще й ще раз вийти на цю сцену – сцену звичайного сільського клубу.
Напередодні Всеукраїнського дня працівників культури та аматорів народного мистецтва хочемо познайомити вас з творчим подружжям Караульних, Ганни Костянтинівни і Володимира Івановича із Зеленькова, що на Тальнівщині. Вона – директорка сільського будинку культури, він – художній керівник. Професія працівника культури специфічна – це й ненормований робочий день, і вміння дарувати людям свято, коли часом самому на душі буває кепсько, це й людяність та завзяття, яке надихає колектив та вихованців на творчу роботу.
– Зв’язати своє життя з творчістю – це доля. Я мріяла стати лікарем, – розповідає Ганна Караульна. – Навіть у медінститут їздила, документи на вступ здавати. Але черга була така, що 3 дні треба було чекати. Я мала була, дівчина із села, стояла в стороні, наче винний учень, а навкруги такі студенти гарні: дівчата, хлопці. Чесно кажучи, зробилось страшно. Та й поїхала додому, навіть документи не здала. Тато взяв довідник з переліком навчальних закладів, побачив там Ніжинське культосвітнє училище і запропонував мені туди вступити на бібліотекаря, мовляв хороша робота для жінки – в теплі, у тиші. І поїхала я туди. А там якраз був перший набір на хореографічний відділ. Я вирішила спробувати. В мене були творчі здібності, оскільки зростала в атмосфері музики: мама співала у церковному хорі, а батько близько 10 років був завідувачем у сільському клубі, гарно співав та грав на музичних інструментах. Коли чекала чергу, слухала інших під дверима, то майже всі декламували Шевченка «Заповіт». Коли мене запросили на прослуховування, я запитала: «А можна я розкажу вірш про любов?». І прочитала Омара Хаяма, якого я дуже любила. Врешті вступила я на хореографічне, але батькам не казала. Вчилась, батьки не знали, аж поки не почались у мене проблеми із здоров’ям. Мама, як приїхала, то тільки сказала: «Вибрала – терпи». Ось так я навчалась і закінчила з червоним дипломом.

За словами жінки, потім вона працювала 2 роки в будинку культури у рідному селі Козелець, що на Чернігівщині. Пізніше заочно освоїла спеціальність «Організатор-методист»: «Зі мною на курсі вчилась Любов Григорівна Підгірна з Тального, яка запросила мене на роботу в своє місто. Я погодилась і поїхала. В районному будинку культури я працювала 2 роки. Тут і з чоловіком познайомилась», – згадує Ганна Костянтинівна.
Володимир Караульний – баяніст. Закінчив Канівське культосвітнє училище. Завжди брав участь у художній самодіяльності села. Після армії почав працювати спочатку акомпанементом, а пізніше – керівником народного хору, який згодом розпався, бо людей в селі ставало все менше.
Подружжя настільки любить свою роботу, що не уявляє без неї свого життя. Вони із задоволенням дарують приємні години культурного відпочинку односельчанам. Своїми майстерними виступами та позитивною енергетикою зачаровують глядачів. Жодне сільське свято не обходиться без їхньої безпосередньої участі. Репетиції, свята, костюми, пісні, реквізит – все це вже давно стало звичним у їхній роботі. У творчому тандемі вони ведуть свята та заходи. Ганна Костянтинівна зізнається, що кожного разу перед концертом трішки хвилюється, але усміхнені й задоволені обличчя – для неї найбільша нагорода.

– Ми свою роботу дуже любимо і халтурити не звикли. Аби було з ким працювати. Як приходить 2-3 людини, то робота не так складається, як хотілося б. Мало людей в селі. У школі до 30 дітей, на заняття ходять далеко не всі, – каже жінка. – Гордимося талановитими людьми, які в будинку культури все ж залишаються, витрачають свій час, бо це ж всю роботу треба вдома покинути. Завдяки цим людям в селі є життя: лунає музика і спів Валентини Скидан, яка більше 40 років співає у хорі, Марії Поліщук, Анатолія Панчука, Володимира Ткачука, Петра Максименка, Івана Бабія, Володимира Тищенка, Ігоря Зелінського, сім’ї Дяченків. Щиро вдячні фольклорному колективу «Берегиня», у якому всі жінки поважного віку, всім більше 70-ти років, але, як прийдуть на репетицію, в них десь енергія з’являється.
Вдома разом, на роботі теж, тому не обходиться без того, щоб всі робочі моменти обговорювались вдома: «Разом складаємо тексти, мелодії, мені чоловік підбирає всі співочі партії. Вдома іноді краще думається. Я, як борщ варю, то можу більше придумати, аніж коли сяду за стіл. Але коли настає творча криза чи якісь важкі моменти в роботі, я собі думаю: Чому я не лікар?» – сміється Ганна Костянтинівна.
Подружжя Караульних разом вже майже 35 років. Мають двох дорослих доньок. В їхній оселі завжди лунає музика, щира українська пісня, в якій розкривається душа народу. Сім’я для них – найбільше багатство. Тішиться щасливе подружжя двома онуками. Доньки часто навідують батьків, допомагають, а коли збираються за святковим столом, то частування не обходиться без їхнього мелодійного співу. Адже, як говорить жінка: «Пісня –одвічний оберіг українського народу. У ній відображена народна мудрість. Тож не цураймося пісні! Співаймо колискову немовляті, співаймо в полі, вдома, в клубі. Співаймо із синами і доньками, з друзями і родичами. Бо ж пісня навчить нас любові, збереже мир і злагоду».

Катерина КІХТЕНКО

09.11.2020 09:00
Переглядів: 1152
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.