Прожив всього 28 років, але його вірші знають всі школярі: 91 рік тому народився Василь Симоненко

Його поезія продовжує надихати навіть у XXI столітті через глибину слів, які досі торкаються сердець своїх читачів. Більше про Симоненка розповість Еспресо.

Дитинство та юність у селі

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці ( тепер це Полтавщина). Його дитинство припало на надзвичайно складний період – після Голодомору, в умовах тотальної бідності та страху перед владою. Ще й батько рано залишив сім’ю, тому виховувався Василь матір’ю та дідом, які стали для нього моральним орієнтиром.

А тоді почалася війна.

Тому Симоненко – це представник покоління дітей війни, яке росло серед зруйнованих сіл, нестачі їжі та постійної пропаганди. Саме цей досвід сформував у Симоненка загострене відчуття справедливості й глибоку недовіру до офіційних гасел.

Попри складні обставини, хлопець виявив неабиякі здібності до навчання. У 1952 році із золотою медаллю закінчив школу та вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Саме в університетські роки він серйозно захопився поезією, хоча перші вірші писав ще в шкільній стіннівці.

Журналістська робота та початок літературного шляху

молодий Симоненко, фото: facebook.com/symonenko.vasyl

Після закінчення університету в 1957 році Симоненко поїхав на Черкащину, де працював у редакціях газет “Черкаська правда”, “Молодь Черкащини” та кореспондентом “Робітничої газети”.

У Черкасах він познайомився з майбутньою дружиною Людмилою, яка народила йому сина. У коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: “Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся”. Поет називав дружину ніжно-пестливо – Люся-малюся.

Працюючи журналістом, Симоненко бачив реальне життя, далеке від радянських міфів. Він писав репортажі, фейлетони, гострі тексти про зловживання владою, а паралельно – вірші, які не вписувалися в рамки соцреалізму.

Писати вірші Василь почав ще в студентські роки, проте радянська цензура була безжальною. За життя поета офіційно вийшли лише дві книжки: збірка поезій “Тиша і грім” (1962) та дитяча казка “Цар Плаксій та Лоскотон” (1963). Тому більшість його творів поширювалися в самвидаві – це був чи не єдиний спосіб донести правду до читача.

Шістдесятники, Симоненко та смерть через пачку цигарок і міліціонерів

Василь Симоненко з дружиною та сином, фото: facebook.com/symonenko.vasyl

На початку 1960-х Василь Симоненко став активним учасником Клубу творчої молоді в Києві. Разом з Аллою Горською, Лесею Танюком, Іваном Драчем, Ліною Костенко, Василем Стусом та іншими він шукав місця масових поховань жертв сталінських репресій (зокрема, в Биківні), виступав на літературних вечорах і відкрито говорив про те, про що тоді мовчали.

Така діяльність не могла залишитися непоміченою.

Василь Симоненко не сидів у тюрмах, але постійно перебував під наглядом КДБ. За спогадами сучасників, його неодноразово викликали на “профілактичні розмови”, били, залякували.

Найтрагічніша така подія сталася влітку 1962 року, коли Василя Симоненка жорстоко побили працівники міліції на залізничній станції ім. Тараса Шевченка в Смілі (біля Черкас). Причиною став банальний конфлікт: буфетниця відмовилася продати поетові цигарки за кілька хвилин до перерви. Симоненко обурився, пред’явив редакційне посвідчення, але міліціонери скрутили йому руки й на очах натовпу відтягли до кімнати міліції, де жорстоко побили.

Наступної доби колеги знайшли поета в камері в Смілі. Його звільнили лише після втручання секретаря міськкому партії.

Після інциденту Симоненко почав скаржитися на сильні болі в органах. Друзі вважали побиття не випадковим, а спланованою провокацією влади через його активну громадянську позицію. А дехто навіть наводить версію, що до цього міг бути причетний Микита Хрущов – через сатиричний вірш Симоненка на його адресу. Офіційного розслідування не проводили.

Хай там як, але саме цей інцидент став безпосередньою причиною тяжкої хвороби нирок, від якої Василь Симоненко невдовзі помер 13 грудня 1963 року у Черкасах у віці неповних 29 років. Його смерть стала потрясінням для української інтелігенції й символом того, як система нищила тих, хто насмілювався бути чесним.

У 1965 році посмертну збірку Василя Симоненка “Земне тяжіння” висунули на Шевченківську премію. Однак її віддали лояльному до режиму письменнику. Та Симоненко таки отримав найвищу державну нагороду, щоправда, лише через 30 років – у 1995 році, уже в незалежній Україні, посмертно.

Чому творчість Симоненка залишається важливою і сьогодні

Поезія Василя Симоненка – це поєднання ніжної лірики, гострої громадянської позиції та глибокого патріотизму. Його вірші про материнство, кохання, природу, але насамперед – про незнищенність українського народу (“Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!”) звучать надзвичайно актуально в часи війни та боротьби за незалежність.

Після смерті поета його твори почали масово видавати вже в незалежній Україні: збірки “Лебеді материнства”, “Вино з троянд”, “Земне тяжіння” та інші стали класикою. Василь Стус називав його “найбільшим шістдесятником із шістдесятників”, а сучасні дослідники вважають Симоненка визначальною постаттю боротьби за культурний і державний суверенітет України другої половини XX століття.

Твори Василя Симоненка входять до шкільної програми з української літератури вже багато років. Причини прості й водночас глибокі, адже його поезія вчить головного – усвідомлювати власну цінність, не зраджувати себе й не мовчати перед несправедливістю. Він писав простою мовою про складні речі, тому його тексти легко читаються, але важко забуваються. Наприклад, ось ці слова відомі чи не всім школярам:

Ти знаєш, що ти — людина.

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

У часи війни, боротьби за ідентичність і свободу слова Симоненко знову звучить актуально. Його поезія нагадує, що свобода починається не з державних рішень, а з внутрішнього вибору людини.

Та поет був не тільки бунтарем. Адже його інтимна лірика Симоненка і досі та має своїх поціновувачів. Як приклад, слова з вірша “Вона прийшла”:

Вона прийшла, заквітчана і мила,

І руки лагідно до мене простягла,

І так чарівно кликала й манила,

Такою ніжною і доброю була.

ЕСПРЕСО

Читайте також: Маршрути безбар’єрності: у Тальному розпочинають системну роботу над доступним містом

Читайте нас також в Telegram!