Вісті Черкащини Поховала двох синів і взяла під опіку трьох дівчат: історія черкащанки
Разом із чоловіком пані Оксана взяла під опіку трьох дівчат.
Старшого сина Оксани звали Андрій, він загинув від ножових поранень у 2014. Йому було 23 роки:
“Ми переїхали на Звенигородщину 12 липня, а 14 серпня в нас почалося з похорону все, а не з новосілля. Загинув старший син. Ми дуже багато пережили: суди, але все залишилось непокараним”.
“Коли почалася війна, він і його друг Діма вже були зібрані у військкоматі. До 2 березня ми тримали ще зв’язок. Він сказав, що у Мощуні. Потім зв’язок пропав. Я з ним розмовляла буквально одну хвилину 2 березня. Він сказав: «мама, все добре». А вже 26 березня нам подзвонили з Києва з поліції вночі, сказали, що він загинув”.
Роман, як і старший брат, загинув у 23 роки. Після смерті сина пані Оксана присвятила життя виконанню його мрій, а їх у нього було багато, розповіла. Почала зі справ біля хати:
“Він мріяв весь двір засадить трояндами. Він дуже троянди любив. Так, як ми з ним мріяли, як планували”.
Обидва сини, розповіла пані Оксана, у неї від першого шлюбу. У другому — дітей не народили.
“Це вже після армії син прийшов і така у нього ідея — «то всиновіть». А я кажу: ви проти не будете? Каже — ні, мам, ми будемо допомагати, ми будемо тільки раді”.
Ідея із всиновленням у родині визрівала не один рік:
“Сказали нам, що є родина — три сестрички, але вони зараз в патронатній родині. 12 червня ми пішли на курси, а 12 лютого ми їх забрали. Рівно через дев’ять місяців. Ми ще з чоловіком сміялися: родили трьох і уже дорослих”.
Настя, Діана та Оксана Щербак в родині пані Оксани восьмий місяць.
“Ми з села Новоукраїнка, потім нас забрали у Шевченкове. А потім ми переїхали в село Юркове, тут і живемо”, — розповіла Діана.
Та звикнути один до одного їм було важко, додала Оксана:
“Було дуже важко. І їм важко. Вони ж звикли жити самі по собі, їх ніхто не контролював, а тут тьотя Оксана — ворог номер один”.
З дівчатами, та й по господарству, розповіла Оксана Харченко, їй допомагає Наталя — донька брата. Втім, Наталя називає пані Оксану мамою, оскільки жила з малечку з нею. Нині Наталі 21 рік і вона має власну родину.
“Я приїхала з Польщі, повідомили, що Рома загинув — опустилися руки. Потім сильно приболіла і осталася тут. Коли забрали дівчаток, зрозуміла, що треба рухатись далі. І ближче до сім’ї, до мами. Знайшла роботу у Черкасах: чотири дні там, чотири тут — так легше і батькам. Стараємося ближче по можливості”.
Разом із Наталею, розповіла пані Оксана, часто згадують Романа. За їх словами, він завжди був дуже компанійським і активним.
“Він хлопців організував. Тут же був стадіон — там просто корів пасли. Він зібрав молодь: викосили, вигребли, покрасили”, — розповіла Оксана.
Син Оксани мріяв збудувати дитячий майданчик в селі:
“Казав: мам, ну хіба наші діти не заслуговують майданчика?”.
Тому, щойно отримали виплату від держави за загиблого сина, замовили майданчик для сільської малечі. А недалеко від нього заклали капличку, бо в селі не було церкви раніше, зазначила пані Оксана:
“Я звернулася до сільської ради, до батюшки. Це наше сімейне рішення було — поставити каплицю на честь наших воїнів загиблих і живих, щоб було куди прийти помолиться”.
Про все зроблене, Оксана Харченко завжди звітує синові на цвинтарі та приносить його улюблені троянди.
