Вісті Черкащини Переклад зробив одразу. На запитання, що то була за мова, відповів: “Я її не знаю. Мабуть, котрась зі скандинавських”
Уклав словник українських матюків “Моя матюкологія”
“Десь на межі 1950–1960-х, живучи на колишній вулиці Леніна неподалік від Будинку письменників, я часто зустрічала дивну, якусь “нетутешню” людину, одягнену явно не по сезону: в мороз він був не тільки без шапки, а й в одному костюмі, і погоді відповідав тільки теплий шарф, в який, видавалося, він ладен був зануритися увесь. Погляд добрих короткозорих очей, лагідний і водночас дещо відсутній – мовби він десь там, в інших сферах, де завжди тепло і звучить музика… Згодом я дізналася, що то Лукаш, геній перекладу – так його кваліфікували ті, хто був уже знайомий із першими його перекладацькими спробами. А далі ця небуденна з’ява – якась автономна й самодостатня серед вуличної суєти – злилася з враженнями від його перекладів: “Фауста”, “Декамерона”, Імре Мадача, згодом Лорки, які переможно увірвалися в українську літературу, розширивши її обрії, засвідчивши її інтелектуальну глибину й дивовижні образотворчі можливості українського слова”, – згадувала перекладачка Михайлина Коцюбинська.
Микола Олексійович Лукаш був людина скромна, водночас це блискучий поет і лінгвіст, перекладав із 18 мов, а знав 20. Він подарував українському читачеві понад 1000 видатних творів світової літератури та представив рідною мовою більш як 100 зарубіжних авторів. Проте себе вважав не перекладачем, а поетом.
Микола Лукаш народився 19 грудня 1919-го в містечку Кролевець Чернігівської губернії. Сім’я була заможна. Батько Олексій Якович походив із давньої козацької родини, мати Василина Іванівна, до шлюбу Оникієнко, – зі шляхетсько-козацького роду.
У той час на Поліссі більшовики вже контролювали всю територію. Був голод, і Лукаші прихистили родича – “ворога народу”. Більшовики розкуркулили сім’ю – забрали все й виселили з хати. Це погано вплинуло на малого Миколу – через пережиті потрясіння до 4 років він не міг говорити. Батьки навіть думали, що він німий. Якось хлопчик утік із циганським табором і там заговорив. Однак спочатку не українською, а ромською. У школі ж вивчив ідиш – за надгробками на цвинтарі й газетами вчителя німецької мови – єврея.
“Він ходив на околицю міста, на єврейське кладовище. На частині пам’ятників написи були єврейською і російською мовами. Він списував написи, зіставляв букви, таким чином вивчав єврейський алфавіт”, – писав історик та краєзнавець Михайло Сереженко.
1937-го Лукаш вступив на історичний факультет Київського національного університету, зробив перший переклад “Фауста” Йоганна Ґете. Увагу хлопця тоді привернула однокурсниця Фаїна, мала вона єврейсько-грузинське коріння. І коли запросила хлопця до себе, у дверях Миколу зустріла бабуся й необачно сказала Фаїні ідишем: “Мало нам твого тата-грузина, а тут іще цей гой!” Лукаш одразу відповів давньоєврейською, потім додав ідишем й гордо пішов геть. Бабуся остовпіла. Що саме відповів – невідомо.
Згодом Микола Лукаш раптово взяв академвідпустку й у 1939–1940 роках викладав українську та німецьку мови в сільській школі на Київщині. Казали, причиною було нещасливе кохання до однокурсниці Олени Біличенко, яка пізніше виходила заміж чотири рази. Лукаш так і залишився довіку холостяком.
За рік роботи у школі він повернувся до університетського навчання. Перевівся на філологічний, бо там вчилася Біличенко, але все було марно. Дівчина на Лукашеві почуття знову не звертала жодної уваги.
На початку німецько-радянської війни Микола рив окопи під Києвом, далі під Харковом. Там був поранений у ногу. Ходили чутки, начебто Лукаша у важкому стані знайшов угорський офіцер і своєю мовою почав говорити, що рана серйозна, починається гангрена і хлопцеві лишилося чекати найгіршого. Микола несподівано відповів угорською. Вояка був вражений й вирішив пораненому допомогти. Врешті-решт українець одужав.
Після закінчення війни Микола вступив на факультет іноземних мов Харківського педагогічного університету. Невдовзі в цьому ж вузі він викладав німецьку та французьку. Найбільшою прикрістю для нього була втрата перекладеного “Фауста”, адже Лукашу довелося почати спочатку. У 1950-х його хрестоматійні українські переклади Ґете на 500 сторінках і “Декамерона” Джованні Боккаччо на 660 сторінках побачили світ.
1956-го Микола Лукаш став членом Спілки письменників України. Його кандидатуру тричі номінували на здобуття Шевченківської премії, але жодного разу він її не отримав.
Батьки навіть думали, що він німий
У русі національного опору 1960-х Микола Лукаш, як і більшість перекладачів, безпосередньої участі не брав, відкрито дисидентом себе не визнавав. Проте за літературним смаком, за духом був до шістдесятників близький. Лесь Танюк казав: “Григорій Кочур і Микола Лукаш були ті перші шістдесятницькі євроінтегратори, які відкривали нам широкий світ європейської і – ширше – світової культури”. Тож перекладацька праця Миколи Лукаша в контексті національної ідеї близька до подвижництва шістдесятників і була засуджена режимом.
Переклади Лукаша мали глибокий підтекст і особливість, яка була в дисонансі з тодішньою ідеєю “української радянської культури” й обмеженням сфер застосування української мови. Своїми перекладами він демонстрував повноцінність української та підіймав українську культуру на якісно новий рівень.
“За своїми літературно-мистецькими уподобаннями, за перекладацькими інтересами, за моральною позицією ми належали до одного кола, до однієї, Стусовими словами, “щопти” інтелектуального українства, до “секти” шанувальників поетичної магії рідного слова”, – писала Михайлина Коцюбинська.
Німецька академія наук визнала переклад “Фауста” Миколи Лукаша найкращим у світі. Ґете писав “Фауста” понад 50 років, і жодному перекладачеві (Михайло Старицький, Іван Франко зупинилися на першій частині. – Країна) не вдавалося перекласти його до кінця. Заважали цьому різний стиль, віршовий розмір і те, що Ґете використовував брутальну німецьку лайку. Лукаш перекладав цей твір майже 18 років, але таки зробив повний переклад.
Він стверджував, що “Фауст” і “Дон Кіхот” написані “занадто німецькою” та “занадто іспанською”, тож перекладати їх потрібно “занадто українською”. Миколі Олексійовичу вказували, що слід бути ближчим до оригіналу. На що він спокійно відповідав: “Та я перекладаю не з української, а на українську”.
Він переклав українською поезії Фрідріха Шиллера, “Пані Боварі” Ґюстава Флобера, поему Юліана Тувіма “Бал в опері”, що вважалася неможливою для перекладу. А “Декамерон” Боккаччо передав староукраїнською мовою.
Микола Лукаш жив у час, коли українську спрощували й намагалися наблизити до мови московитів. А він, навпаки, вважав, що російська мова запозичила багато українських слів, і натякав, що позичене вже час повертати. Та зробити Лукаша ідеологічним ворогом було непросто – він був диваком. Дотепні діалоги перекладача швидко переказували серед звичайних людей.
Якось в Ірпені Лукаш зустрів одного прозаїка й запитав:
– А що ви тепер робите?
– Пишу мемуари.
– А ви вже нарешті дійшли до того місця, де позичили в мене 200 карбованців?
А якось видавництво “Дніпро” запропонувало Миколі Лукашу перекласти твір Миколи Островського “Як гартувалася сталь”. “Перекласти? – здивувався той. – Для цього треба, аби автор бодай чогось наклав!”
Лукаш не мав ученого ступеня і не прагнув його здобути. Гонорари отримував великі, але завжди був без грошей – натомість збирав безцінну бібліотеку. Голився виключно в перукарні, харчувався в ресторанах, проте до побуту був байдужий. Вдягався благенько, але водночас екстравагантно. Спочатку обідав у ресторані “Інтурист”, пізніше в ресторані готелю “Дніпро”. Іноземці й не здогадувалися, що дивакуватий чоловік споживав за трапезою не стільки їжу, скільки насичувався особливостями та нюансами їхніх мов. Аж коли раптом він озивався їхніми говірками, які дехто не розумів навіть у тих країнах, звідки приїхав, всі були шоковані.
Лукаш надавав перевагу харчуванню в ресторанах іще й тому, що звільнив кухню у своїй квартирі від “зайвої” газової плити – йому не вистачало місця для книжок і картотеки української лексики. Казали, в шухлядці з літерою “Г” він нібито зберігав гроші. А коли в шухлядці з літерою “Щ” побачив живу мишу, розсердився – вона залізла в комірку не під своєю літерою.
Звільнив кухню у своїй квартирі від “зайвої” газової плити – не вистачало місця для книжок
Якось знайомі попросили його перекласти інструкцію до якогось імпортного товару. Переклад зробив одразу. На запитання, що то була за мова, відповів: “Я її не знаю. Мабуть, котрась зі скандинавських.”
Лукаша знали як людину азартну. Найбільше полюбляв футбол, доміно й більярд.
“Прилучив до футболу й мене. “Ну що ви в тому футболі знайшли цікавого? – дивувалася дружина. – Кричите, як оглашенні, до стелі підскакуєте”. Це вже стосувалося в основному моєї особи. “А емоції! – заперечував Лукаш. – Гляньте лишень, яке море емоцій. Де ще чистокровний русак після вдалого для динамівців матчу може тикати в бік Москви дулі й щосили кричати: “На!.. Викуси!” – згадував письменник Анатолій Дімаров.
Лукаш завжди робив переклади виключно з оригіналу й ніколи на замовлення. Бувало, що й байдикував. Так з’явився термін “злукашитися” – впадати в неробство за відсутності натхнення. У Спілці письменників Миколу Олексійовича за таке прозвали безпутним генієм.
“… Лукаш був генієм, яким рухала не вмілість, не воля до зусиль, навіть не почуття обов’язку, а те, що зветься натхненням, а натхнення залежить від дуже тонких і важко приховуваних імпульсів”, – писав Іван Дзюба у книжковому розділі про Лукаша під назвою “Чаклун-характерник українського слова”.
Вихід 1964-го “Декамерона” в перекладі українського митця поділив українську літературу на долукашівську й післялукашівську. Миколі вдалося відреставрувати староукраїнську мову. І головне – до всіх приказок і афоризмів Боккаччо він знайшов точні українські відповідники – переклав їх бойківськими та лемківськими діалектами.
Якось читання уривків з української версії “Декамерона” відбувалося в Будинку письменників на вул. Банковій у центрі Києва. У своїх спогадах про це дійство написала Елеонора Соловей: “Натомість просто фізично відчувала, як утішно було слухати ті читання, а читцям читати, яка то насолода й розкіш: відчувати таку потугу, таке повносилля цієї мови, вічно загроженої та скривдженої!” І далі: “Після цього читання слово дістав Микола Лукаш, його зустріли такою овацією, ніби це був гладіатор, який щойно здобув перемогу… – Я робив різні стилістичні транскрипції твору, доки не знайшов стилістичний ключ: треба архаїзувати, але помірно. І вже через ту роботу прийшов до нового та справжнього розуміння “Декамерона”.
Лукаш створив шість словників, зокрема словник фразеологізмів. А ще уклав словник українських матюків “Моя матюкологія”. Проте після смерті Лукаша його рідна сестра, викладачка української мови та літератури, знайшла цей словник і спалила.
1973-го Лукаш написав лист на підтримку Івана Дзюби, якого засудили за книжку “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Після цього перекладача стали називати українським Дон Кіхотом. У листі було таке: “… Прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищевказаного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання…” Заяви такої не прийняли, але Спілці письменників дали наказ згори: виключити Лукаша із членів спілки. Що й було виконано.
Микола Олексійович часто рятувався гумором – писав “шпигачки”. Після його виходу із спілки, заборони друкуватися і згадувати його ім’я у пресі ці самі “шпигачки” набули шаленої популярності. І псевдонім собі для таких речей обрав відповідний – Микола Нежурись. Хоча б одна з них, наприклад:
“У вас якийсь паскудний звих,
Що голову морочите:
Я пам’ятник собі воздвиг,
А ви собі як хочете”.
Багато років вимушеного безробіття ерудит і поліглот Лукаш ходив напівголодним і носив на барахолку книжки зі своєї бібліотеки. Допомагали жити й виживати нечисленні друзі й підробітки під чужим ім’ям. Тільки 1979-го “заборону на професію” Лукашу зняли та знову дозволили публікуватися.
Збірка його перекладів віршів Ґійома Аполлінера вийшла 1984-го. Про неї він з усмішкою сказав, що поезії Аполлінера “самі французи не можуть перекласти французькою”. І мав рацію, бо саме тоді Ґійом сповідував відмову від розділових знаків. А ще за два роки з’явилася остання велика робота Лукаша – переклад п’єси Вільяма Шекспіра “Троїл і Крессіда”. Тут він започаткував “барокову” традицію українського перекладу й укотре довів, що є постаттю світового рівня.
За рік до смерті Лукаша поновили у Спілці письменників. 29 серпня 1988-го Миколи Лукаша не стало. Поховали його на Байковому цвинтарі. Пам’ятник на могилі встановила його шанувальниця, викладачка Києво-Могилянської академії Ольга Петрова. Понад 3 тис. книжок з унікальної бібліотеки перекладача до Музею літератури передала сестра Миколи Лукаша.
gazeta.ua, Автор: Андрій КОСТЮЧЕНКО
