Остання зв’язкова Шухевича Дарія Гусяк: як дівчина з Трускавця стала довіреною особою Головнокомандувача УПА

Дарія народилася 1924 року в Трускавці. Тоді це було курортне містечко, де життя мало б бути спокійним, але час диктував інше. Її родина була національно свідомою – це тоді означало, що за вечерею говорили не лише про врожай чи погоду, а про те, що Україна має бути вільною. Її дід Олекса був січовим стрільцем і війтом міста. Батька Юрія радянська влада забрала ще у 1940-му. Він просто зник. Більше Дарія про нього нічого не чула.

Вона росла у середовищі, де боротьба була частиною щоденного життя. Її двоюрідний брат Роман Різняк (відомий як “Макомацький”) був легендою підпілля. Дарія згадувала, як у дитинстві він тягав її з собою в ліс, вчив наслідувати спів птахів. Тоді це була гра, але згодом ці пташині звуки стали сигналами, за якими повстанці впізнавали своїх.

“Моє покоління всмоктувало любов до всього українського з молоком матері. Оточення було таке, що ми не могли вирости інакшими. Я ніколи не жаліла про те, чим займалася. Навіть думки такої не припускала…» — згадувала Дарія Гусяк через багато років в інтерв’ю для видання “Локальна історія”.

Коли почалася Друга світова, Дарія вже була в ОУН. Їй було лише п’ятнадцять. У 1943 році вона закінчила торговельну гімназію в Дрогобичі, але замість кар’єри в торгівлі обрала нелегальне життя. Вона і її мама Марія змушені були піти в підпілля, бо НКВС вже активно пильнував за їхньою родиною.

Хата-криївка в Грімне

У 1946 році Дарія отримує серйозне завдання від Катерини Зарицької: організувати хату-криївку для керівництва. Це була вища математика конспірації. Треба було знайти село, де ніхто тебе не знає, зробити фіктивні документи і придумати легенду, яка не викличе підозр у сусідів.

Разом з мамою та подругою Мартою Пашківською вони осіли в селі Грімне. Орендували частину напівзруйнованої плебанії у місцевого священника. Видавали себе за переселенців з Польщі. Щоб мати легальний дохід і виправдати постійне перебування вдома, вони почали шити. Люди приносили їм тканину, вони приймали замовлення, обговорювали фасони спідниць, а в цей час у них в хаті переховувався сам “Тур” – Роман Шухевич.

Шухевич жив у них кілька тижнів узимку 1947-го. Дарія згадувала, що він був дуже простою у спілкуванні людиною. Найбільше він любив розмовляти з її мамою — вони мали спільних знайомих. Він міг бути блискучим музикантом чи політиком, але обрав ліс. І ця його жертовність дуже впливала на дівчат. Великдень 1948 року став для Дарії особливим – у лісі, перед обличчям сотень повстанців, вона склала офіційну присягу члена ОУН. Приймав її особисто Шухевич.

фото: photo-lviv.in.ua

Стрілянина в Грімному та московське відрядження

Життя в Грімному закінчилося раптово. Одного дня до хати без попередження зайшов дільничний. Охоронці Шухевича, які були в хаті, не встигли сховатися. Почалася стрілянина. Дільничного вбили, але залишатися в селі більше не було можливості. Вони тікали в ліс босоніж, залишаючи все майно і відкриті двері.

Потім був Львів, нелегальні квартири, життя за чужими паспортами. Дарія навчилася майстерно підробляти документи – виготовляла і мокрі, і сухі печатки так, що комар носа не підточив. Шухевич довіряв їй настільки, що посилав на розвідку навіть у Москву. Вона літала туди дізнатися, як охороняють американське посольство (підпілля шукало контакти із Заходом)

Арешт і ґрати

Кільце стискалося. У 1950 році за Дарією вже йшли по п’ятах. 2 березня вона помітила стеження. Намагалася відірватися, змінила кілька трамваїв, але біля Політехнічного інституту її схопили. Чотири оперативники заломили руки і затягнули в машину.

Того, що було в тюрмі на Лонцького, вистачило б на кілька життів. Її не просто допитували — її  били по руках, затискали пальці дверима, гасили цигарки об шкіру. Але найгірше було інше. Слідчі знали про її слабке місце — маму. Марію Гусяк заарештували разом з донькою. Дарію садили в кабінет, а за тонкою перегородкою починали бити маму. Дарія чула її крики, і це було гірше за будь-який власний біль.

Їй підсадили “квочку” – агентку на прізвисько Роза, яка вдавала з себе підпільницю. Дарія не вірила нікому, але спецслужби застосували психотропні препарати. У стані напівмарення, боячись збожеволіти і видати все під дією ліків, вона передала записку. Вона була адресована не Шухевичу, а знайомій селянці в Білогорщу. Дарія сподівалася, що та зрозуміє натяк і попередить хлопців. Але через ланцюжок випадковостей і впізнання по фотографії чекісти все ж знайшли хату. 5 березня Шухевич прийняв свій останній бій.

фото: localhistory.org.ua

Чверть століття в неволі

Дарії дали 25 років. Це був максимальний термін. Більшість свого ув’язнення вона провела в “критках” — найсуворіших тюрмах у Верхньоуральську та Володимирі. Це були роки інформаційного вакууму, холоду і постійного тиску. Разом з нею сиділи Катерина Зарицька, Галина Дидик та Ольга Ільків. Радянська влада так боялася цих жінок, що тримала їх окремо від інших, щоб вони не «заразили» своєю ідеєю решту в’язнів.

Вона розповідала неймовірну історію про зустріч у тюрмі з Павлом Судоплатовим – тим самим катом, який керував операцією проти Шухевича. Після смерті Сталіна його самого посадили. Колись всесильний генерал МДБ тепер був таким самим в’язнем. Коли вони зустрілися на сходах, він їй вклонився. Дарія кивнула у відповідь. Вона казала: “Я християнка, я не можу ненавидіти, бо ненависть спалює тебе самого. Хай його судить історія”.

Дарія відсиділа всі 25 років. Коли їй пропонували вийти трохи раніше в обмін на формальне каяття, вона відмовилася.

“Якщо вже 23 роки відсиділа, то ще два якось витримаю, аби не підписувати їхні папери”, — згадувала вона.

фото: history.rayon.in.ua

Повернення додому, якого не було

Вона вийшла на волю у 1975 році. Їй було 51. Її ніхто не чекав. Рідну хату в Трускавці конфіскували, родину розвіяли. Їй заборонили жити в Західній Україні. Вона поїхала до подруги Катерини Зарицької у Волочиськ, на межу Хмельниччини та Галичини.

Там вони жили вдвох, дві колишні зв’язкові, і знову почали шити. Вони були як привиди з минулого для місцевої влади. До них приїжджали дисиденти-шістдесятники, вони ділилися досвідом, передавали посилки в табори. Дарія працювала в кравецькій майстерні до самої пенсії. Вона жила дуже скромно, але з неймовірною гідністю.

фото: history.rayon.in.ua

Вільна Україна та відмова від звань

Лише у 1995 році вона змогла повернутися до Львова. Місцева влада дала їй маленьку однокімнатну квартиру. Здавалося б, час відпочивати, але Дарія знову взялася до роботи. Вона створила Всеукраїнську лігу українських жінок, об’їздила всю Україну, збирала архіви, розповідала правду про УПА.

Коли їй пропонували державні нагороди, вона ставилася до цього дуже стримано. Відома історія, як вона відмовилася від звання Героя України. Вона сказала просто: “Я не герой. Я просто виконувала свою роботу. І та Україна, за яку я сиділа, ще не настала”.

До останніх днів Дарія Гусяк була при розумі та пам’яті. Вона пережила всіх своїх подруг по підпіллю. Коли почалася повномасштабна війна у 2022-му, вона, 98-річна жінка, знову слухала зведення з фронту. Вона казала, що Росія – це імперія, яка обов’язково розвалиться, бо не можна вічно тримати людей у рабстві.

“Співчуваю росіянам, бо у них попереду великі труднощі. Російська Федерація довго не витримає, імперія загине – за все треба буде відповідати. Ми боролися за соборну Україну навіть тоді, коли її було розділено між різними державами. Донбас і Луганщину не треба віддавати. Вони тільки тепер починають відроджуватися. Важливо, що люди там самотужки стають українцями. Але державною мовою не можна поступатися ні в якому разі”, – цитує Дарію Гусяк УІНП.

Дарія померла 12 серпня 2022 року. Її поховали на Личаківському цвинтарі, у гробівці Шухевичів. Вона повернулася до свого командира.

• Померла остання зв’язкова Романа Шухевича Дарія Гусяк
• Дарія Гусяк спочиватиме в родинному гробівці Шухевичів, а не біля Марсового поля, як пропонувала мерія