Інтерв’ю з Романом Сущенком: про виклики долі та плани на майбутнє

«Зарікся: в жодному разі, поки я не стану на українську землю, не вірити в те, що відбулося»

7 вересня 2019-го відбулося довгоочікуване звільнення українських моряків та політв’язнів з буцегарень РФ. Ця радісна звістка з блискавичною швидкістю облетіла Україну: про це вели мову на радіо, в друкованих ЗМІ та на телебаченні. Серед українців, які знову ступили на рідну землю, був Роман Володимирович Сущенко – журналіст, власкор українського інформаційного агентства «Укрінформ» у Парижі (Франція), якого у вересні 2016-го арештували в Москві та звинуватили у шпигунстві. Згодом винесли вирок: 12 років колонії суворого режиму.
Нещодавно нам пощастило зустрітися з Романом Володимировичем. Забігаючи наперед, скажемо, що розмова наша тривала щонайменше годину. Про що вели мову, далі.
– Романе Володимировичу, розкажіть, будь ласка, про себе. Ваше коріння – з Черкащини, чи не так?
– Мої батьки з Черкащини: батько – з Катеринопільського району (с. Вікнино), мама – з Чорнобаївського. Я народився в Черкасах. Там ходив у садочок, закінчив 10 класів середньої школи №5, однієї з 5-ти україномовних шкіл міста. Знаючи мою спрагу до точних наук, тато запропонував їхати в Київ та вступати до танкового училища. Я поїхав, склав іспити і через 5 років закінчив його з відзнакою. Отримав розподіл в Одеський військовий округ, 5 років прослужив у Миколаєві. Дослужився до капітана. Мені вдалося поїхати у миротворчу місію в Боснію і Герцеговину, де я рік пропрацював у 240-му окремому спеціальному батальйоні ЗСУ. Потім переїхав до Києва, вступив до академії, закінчив її. І в 2001 році прийшов на нове місце служби. Але, на жаль, мої кар’єрні амбіції не були задоволені, тому я вирішив змінити і професію, і роботу. Це сталося випадково. У місії в Боснії я мав багато зв’язків, знайомих, займався трошки гуманітарними питаннями. Поки там працював, вивчив хорватську мову. Познайомився з офіцером, який працював у пресслужбі Міноборони. І коли я вирішив залишити військову службу, він запропонував роботу в «Укрінформі». У 2002 році я вступив до інституту журналістики Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка. Навчався заочно. Через 2 роки отримав спеціальність «Журналіст-міжнародник». З того часу і по сьогодні я працюю в «Укрінформі».
– Повернімося, з Вашого дозволу, у 2016 рік. Як сталося, що Вас арештували?
– Ця історія почалася набагато раніше. У багатьох із нас, українців, які живуть в Україні, залишалися культурні, родинні зв’язки з Росією. Та непродумана та недалекоглядна політика, яку російська влада обрала по відношенню до України, вона, звичайно, вдарила по долях родин: сім’ї розпадалися, друзі зважувалися на підступні речі. Одна з таких людей випала на мою долю. Мені досі незрозуміла її мотивація. Можливо, вона сиділа на гачку в місцевих спецслужб. Я, нічого не підозрюючи, зв’язувався з цією людиною. Кілька поїздок до Москви закінчилися арештом. Слідство тривало 2 роки. Після вироку суду я ще 11 місяців був вимушений відбувати покарання в колонії Вятка Кіровської області, селище Утробіно.
– Перебуваючи під арештом, Ви, мабуть, задавали собі питання: «Чому саме я»?
– У мене складається враження, що я опинився не в той час і не в тому місці. Можливо, це такий виклик долі, який довелося мені прийняти і пройти це випробування завдяки підтримці українців, родини, керівництва держави. На мій захист стала фактично вся Україна: президент, уряд, дипломати, наші громадські діячі, прості люди – настільки потужний фронт! Європейські західні лідери також виступили великим фронтом, щоб повернути мене додому. Допомогла, зрештою, і та медійність, яку мені подарувала рідна агенція та моя донька, – моє прізвище стало відомим.
– До речі, Ваша донька Юля – журналіст. Вона по ваших стопах пішла, правда ж?
– Так. Вона вчилася в гуманітарному ліцеї. Коли постало питання про вибір професії, Юля погодилася зі мною, склала іспити і той же інститут закінчила, що і я. Десь з 2-го курсу почала працювати в нас в агенції. Працює там досі. Завдяки цій роботі вона також була на вістрі захисту батька і повернення його додому, тому що постійно писала різнопланові матеріали, фотографії малюнків виставляла. Її частка у тому, що сталося, надзвичайна.
– Романе Володимировичу, розкажіть, як ви зв’язувалися зі своїми рідними з неволі?
– На жаль, широких можливостей не було. Це був телефон і листування. За термін перебування в «Лефортово» було 3 побачення з близькими. Вони приїздили, за склом через телефон спілкувалися годину, 40 хвилин, найдовше, на першому побаченні, розмовляли годину 20. А коли був в колонії, двічі до мене приїздили дружина з донькою. Це були довготривалі побачення – 3 доби. Так можна було тричі на рік побачитися з рідними.
– У слідчому ізоляторі та в колонії ви малювали. Це, певно, відволікало вас від тієї гнітючої обстановки та таких же думок?
– Так, ви маєте рацію. Фокусуватися на якихось жахливих речах – це дорога в нікуди: психіка може не витримати. Тому я знайшов спасіння в книжках: із жовтня по березень 2017-го я читав книги, потім почав малювати. Так склалося, що Бог дарував мені цей хист. Засоби вираження емоцій та думок обмежувалися, бо в «Лефортово» дозволяли використовувати кулькову ручку лише чорного, фіолетового, синього кольору і простий олівець. Коли потрапив в колонію, там дозволяли малювати фарбами, пастеллю, чим, власне, я пізніше й зайнявся. Перший малюнок я намалював якраз навесні – це була повінь, якийсь пейзажик. Найкраще, кажуть, виходило море. Я малював автівки для сина, щоб підтримати його спогади про відвідування Паризького автосалону, писав йому листи.
– З ким Ви спілкувалися, перебуваючи за ґратами?
– За два роки у слідчому ізоляторі я змінив 13 камер та 7 сусідів. Мені потрібно було ділити невеличкий простір: 2,5 на 4 метри, тому доводилося шукати якісь спільні інтереси, а не розбіжності. А пізніше в колонії – там було більше людей. Ні з ким я не подружився в Утробіно, окрім як з унікальним котом та чеченцем – мусульманином, молодшим від мене на понад 12 років. Його засудили на 18 років. Коли ми зустрілися, він 16 вже відбув. Хоч були з різних світів, підтримували один одного. Мені зараз його не вистачає. Мені видається, що ми колись ще зустрінемося.
– Як ви дізналися, що повертаєтеся в Україну?
– До останнього я не знав, коли це відбудеться. У «Лефортово» 6-го вересня мене викликали на побачення до консула Альберта Володимировича Черніюка. Я побачив іскорки в його очах. Він каже: «Вам треба підписати документ». Це була посвідка про повернення додому. Я не вірив до кінця. Зарікся: в жодному разі, поки я не стану на українську землю, не вірити в те, що відбулося. Але все-таки це сталося. О 4-й ранку 7 вересня нам постукали, сказали: «Збирайтесь з речами, негайно». Я чув рух по всьому ізолятору. Зрозумів, що це цей день. День, фактично, мого другого народження.
– Якою була атмосфера в літаку?
– Вона була дуже напруженою. Коли ми перетнули державний кордон, стало трошки легше, що нас назад не повернуть.
– Ви не були в Україні 3 роки. Якою Ви її побачили?
– Я побачив зовсім нову країну – нові будинки, цифрові технології, зовсім інша музика. Але найголовніше, я почув українську мову, побачив обличчя людей, які тобі близькі, тому що це зовсім інша культура і менталітет – це рідні співвітчизники, це земля твоя. Поїв кавунів вдосталь, побачив пейзажі наші українські, покупався в Дніпрі.
– Романе Володимировичу, Вас обрали депутатом Черкаської обласної ради. Що для вас означає бути політиком?
– Буду відвертим і чесним, в мене є поки що тільки уява. Є знання, але немає досвіду. Тобто я себе ще досі не можу назвати навіть молодим політиком. Для мене це передусім такий життєвий етап самореалізації. Я жив в Європі, бачив, як люди живуть, розвиваються, як відбувається там децентралізація, який підхід до захисту довкілля, прав людини, до створення якихось інвестиційних цікавих умов для розвитку країни в тій чи іншій царині. І мені видалося, що я можу всі ці знання конкретно сфокусувати на тому, щоб моя країна не стояла на місці, а йшла вперед. Тому наважився на цей крок. Я бачу, як це реалізувати, бачу однодумців – я обраний від конкретної політичної сили. Це «Європейська Солідарність», партія, погляди якої я повністю поділяю.
– Якою Ви бачите Черкащину в найближчі 5 років?
– Я бачу розбудову Черкащини як житниці України. Головне, щоб тут була переробка сільськогосподарської продукції. Я знаю, що і в Тальному є багато фермерів – працьовитих господарників, ефективних менеджерів. Мені дуже б хотілося, щоб створювалися робочі місця, щоб саме тут випускали продукцію з доданою вартістю, яка могла опанувати всі європейські, світові ринки.
– Наостанок, якими принципами Ви керуєтеся в житті?
– Понад усе – це мораль. Якщо ти щось робиш, потрібно, щоб це було етично, не на шкоду іншим людям. Але якщо чиїсь інтереси зачіпаються, можна сідати і домовлятися. Це раз. Друге – щоб зроблена тобою робота дарувала тобі задоволення.

Ольга ОСІЯНЕНКО

29.11.2020 09:00
Переглядів: 1031
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.