Черкаські пограбування та викрадення останнього десятиріччя

ЯК У КІНО

Справді, хіба у детективних кінострічках грабіжники потрапляють до приміщень через дах. Та ще й такий, як на уманському костьолі, збудованому в ХVІІІ столітті.

У 1974 році в ньому відкрили першу в області картинну галерею, та крім багатої колекції робіт знаних художників в її експозиції чимало антикваріату. Зброя та монети й стали здобиччю відчайдухів. Але якщо сміливості їм не бракувало, то з розумовими здібностями точно були проблеми. Один з грабіжників попався на дрібному правопорушенні у київському метро, а коли міліція ознайомилась із вмістом його простяцької сумки, подиву правоохоронців не було меж: під барахлом виблискував насип поцуплених кругликів. Те, що вони з музею, з’ясувалося дуже швидко. Загалом такими справами займається СБУ, співробітникам якої цього разу пощастило. Але на мисливця й звір біжить.

І періодично, зазвичай раз на кілька років, посадовці держбезпеки звітують про зроблене упродовж певного періоду. Так було й у лютому 2010-го. Справа “верхолазів” стала лише “однією з…” та разом з іншими операціями дозволила повернути музеям і релігійним громадам значні культурно-історичні цінності, вилучені вже у контрабандистів. Аж до кінцевої фази злочинові дають розвиватися зі зрозумілих причин, але можна припустити, що самі есбеушники не завжди й раді, коли відкриваються усі його обставини, а слідом окреслюється коло причетних.

Того разу до юридичних власників повернулося 6 ікон та 49 культових предметів, 34 одиниці старовинної холодної зброї, ордени, стародруки, печатки, ювелірні прикраси – усього 160 раритетів, вилучених у 10 справах.

Наприклад, історико-культурний заповідник “Чигирин” отримав старожитності, які контрабандист заховав у іграшці. Так громадянин РФ намагався вивезти через пост Гоптівка Харківської митниці чимало нашого національного добра, дарма що дрібонького. Ну ось хоча б золоті жіночі прикраси ХІІ ст. чи монети першої половини ХVІІ-го.

КАРТИНА МАСЛОМ

“Класика жанру” – викрадення робіт іменитих майстрів пензля. У цьому “амплуа” хоч і мороки більше, зате й очікуваний прибуток відповідний. Найгучніший злочин такої категорії трапився в листопаді 2006-го, а місце події вже знайоме — картинна галерея уманського краєзнавчого музею. Тоді його керівникові надійшов лист від начальника уманського райвідділу внутрішніх справ з проханням організувати тимчасову виставку творів місцевих художників у приміщенні райвідділку з нагоди Дня міліції.

Ніби нічого підозрілого, але по-перше – від галереї до “цитаделі” 10 хвилин пішки, можна б і на місці в екскурсійному форматі ознайомитись, а по-друге – до “пересувної виставки” потрапили полотна аж ніяк не місцевого походження, а всесвітньовідомі картини Миколи Глущенка і Тетяни Яблонської. Плюс доволі цінні експонати руки менш відомих майстрів: усього 7 робіт орієнтовною вартістю близько 250 тисяч долларів. … та її копія — яскравий приклад того, як легко можна „інтерприювати“ классика.

Повернули їх аж у березні 2008-го. Як свідчили потім співробітники закладу культури, твори мистецтва привезли ввечері, тож картини при тьмяному освітленні не було можливості як слід роздивитися та й бажання очевидно не було. Та й кого перевіряти – міліцію? Кинулися влітку, коли готували експозицію для Одеси. Ви вже здогадалися – за цей час оригінали підмінили копіями. Власне навіть не ними, а підробками кустарного рівня. Понад 3 роки одна за одною поверталися “упіймані” на аукціонах картини додому. При цьому, “Зимовий сон” Миколи Глущенка намагалися відкрито продати на торгах в Українському домі, а давали за нього вже мільйон гривень. Тобто дві третини від попередньої оціночної суми усього викраденого.

Фінал історії – судовий вирок. За організацію викрадення 24 картин 5 років ув’язнення отримали колишній очільник СБУ в Ямполі, що на Вінничині, та колишній керівник уманської міліції.

Прикметно, що резонанс справ спричинили журналісти. І невідомо, чи торжествувала б Феміда, якби Наталка Соколенко з СТБ не провела власне розслідування та не зробила б надбанням громадськості історію з супернахабним пограбуванням уманського музею.

І останній на сьогодні аналог – кримінальна пригода в Тальнівському музеї хліборобства. Звісно, там не могло бути картин Івана Їжакевича, як “проінформував” інтернет, а усьго лише портет “Іван Їжакевич” Федора Плахотнюка. Окрім нього ще портет Тараса Шевченка роботи Івана Сотниченка, картини “Напад поляків на Мошурів” та “Напад татар на Рокошвар” Михайла Іванченка. З іншого – ювілейне видання “Кобзаря” з ілюстраціями Їжакевича, давні музичні інструменти ліра і цитра. На думку фахівців, музей “почистили” на півмільйона гривень щонайменше.

ПРОВІНЦІЙНІ ШЕДЕВРИ

Школи – не музеї, але нерідко й там зберігаються дорогі картини. Коли вони туди потрапляють, здебільшого ім’я художника ще нікому ні про що не говорить. Але з роками та десятиліттями ситуація докорінно змінюється: експерти свідчать, що кожні 2 роки вартість картин художників радянського періоду зростає на 50-100%. У середовищі чорних антикварів добре знають, де і що “висить”, а серед освітян цінністю таких робіт цікавляться не надто.

Відтак і невтямки було вчителям і дирекції школи у Станіславчику, кому знадобилися 4 картини, викрадені там 2004 року. 2008-го вкрали 3 полотна з Матусівської ЗОШ №1. Про ці “дрібні” крадіжки ніхто й ніколи не згадував.

Певного розголосу набуло лише нічне пограбування кабінета директора шполянської школи №5 у жовтні 2008-го. Там вкрали реліквію: картину Володимира Сидорука “Богдан Хмельницький”, яка ще з 1959 року була справжнім талісманом закладу освіти і “фоном” до всіх урочистостей, оскільки мала відповідний формат: 2х3 метри.

За гарячими слідами директор школи згадувала, що задовго до цього щороку пару раз чи й частіше, до неї приїздили солідні чоловіки. Просили, ба більше, просто вимагали, продати картину, пропопонуючи кілька тисяч гривень.

Після котрогось із особливо неприємних візитів вона вирішила загратувати вікна у своєму кабінеті. Не допомогло: розбили у вчительській, а звідти, виламавши двері, вдерлися до директорської. “Хмельницький на коні” зник у невідомому напрямку. До речі, зі Шполи – не він один. Протягом кількох років потроху тягли картини з Будинку культури, зникло їх 6 чи 7, і ніхто й нікуди про ці крадіжки не повідомляв.

Про те, скільки їх опинилося у приватних колекціях із районних усіх усюд, можна лише здогадуватися.

ЗАЛІЗНА КОМПАНІЯ

Кримінальні бувальщини – це ще й акти вандалізму. Найбільше від нього потерпають пам’ятники. Вже призабулася історія викрадення з Ювілейного парку Черкас скульптури Русалоньки, яка сталася у ніч проти 14 червня 2007 року. Очевидно, дівчину вважали бронзовою. А можливо, вона просто комусь дуже сподобалася: чутки про те, що перша Русалонька й понині прикрашає дачне озеро колишнього міського посадовця N стали відтоді “міським фольклором”. Звісно, з його боку це було б, м’яко кажучи, дуже недалекоглядно.

Та як би не було – зі встановленням нової, вже гранітної фігури, про стару згадують не часто. На в’їзді у Шевченкове з боку Будища є чудовий, справді оригінальний пам’ятник Тарасові того віку, коли він “пас ягнята за селом”. На свою біду, робота київського скульптора Анатолія Куща дійсно бронзова. Тож звісно, 50-кілограмове ярча, не з’єднане з головним елементом композиції, давно спокушало “цінителів прекрасного”. В розумінні – прекрасного металу.

Перепилявши ніжки біля основи, 2000-го цю фігуру вже викрадали. Але тоді після вмовлянь адміністрації заповідника майстер виготовив нову. Вона простояла до березня 2015-го і була поцуплена зразу по шевченківських днях.

Пам’ятник малому Тарасу київського скульптора Анатолія Куща на в’їзді у Шевченкове 1 грудня того ж таки 2015-го з постаменту перед входом до городищенського аграрного коледжу зникло погруддя Левка Симиренка: своєрідна візитівка закладу. У такому статусі виготовлений у Києві пам’ятник перебував ще з 1985-го. Допоки мисливців за кольоровим металом ще не водилося, він був бронзовим. Відколи ж пішла ота пошесть, його завбачливо перефарбували “під камінь”.

Та, як з’ясувалося, хтось таки або знав про справжній матеріал, або ж довідався. І Симиренка вкрали. І знову ж, як і Русалоньку, не без технічних засобів – погруддя стояло на постаменті 1,7 м заввиш, та й саме було понад метр. Навчені цією історією, городищани стали пильнішими. Аж настільки, що бронзові фігури тепер ховають “до кращих часів”. Треба розуміти – до тих, коли у нас зникнуть одержимі металевою наживою. Або ж щонайменше дотоді, коли скульптури надійно прикріплюватумуться до постамента.

Так, працівники літературно-меморіального музею письменника Івана Ле прибрали його бронзове погруддя в маєтку, який 1950 року класик української радянської літератури облаштував у Городищі як дачу. Щоб не “декомунізували”. Утім, до комуністичного славоспівця Ле тут давно “претензії”: то труби цуплять, то секції огорожі. 2010-го була навіть спроба зламати двері та пробратися до приміщення, у якому понад 7 тисяч експонатів. До слова, цей городищанський “дім творчості”, як його називав власник, знав творчу присутність Павла Тичини, Олександра Фадєєва, Володимира Сосюри та інших радянських письменників. Після кожного залишилася якась реліквія, яка в певних колах може коштувати чималих грошей

infomist