Вісті Черкащини Атентат Лемика: як 18-річний юнак у Львові своєю жертвою привернув увагу до Голодомору
У жовтні 1933 року у Львові 18-річний український націоналіст Микола Лемик здійснив політичний акт протесту проти того, що стало згодом визнаним геноцидом українського селянства: Голодомору 1932–1933 років
Детальніше про Миколу Лемика й
атентат, який він здійснив, розповість “Еспресо.Захід“.
Історичний контекст
У 1932-1933 роках на території України, яку контролював Радянський Союз, відбувся масовий голод, який згодом дослідники визнали актом геноциду українців. Політика примусової колективізації, вилучення хліба, закриття кордонів і жорсткий режим радянської влади призвели до смерті мільйонів селян.
На західноукраїнських землях, які тоді перебували під польською владою, спостерігали за цим процесом із тривогою та намагалися допомогти: створили Український громадський комітет рятунку України, зверталися до світової спільноти й організовували інші гуманітарні заходи. Але їхній ефект був обмеженим. У відозві комітету, яке опублікували в газеті “Діло” йшлося:
“…Український народе! Де б ти не жив поза межами Великої України, чи в Галичині, чи за океаном в Америці, чи на Волині й Холмщині, чи в далекій Австрії, чи на Буковині й Бессарабії, чи в Китаї, чи на Закарпатті й на еміграції в Європі, чи в гарячій Африці, – ніде ти не можеш спокійно приглядатися величезному горю та мукам твоїх неволених та голоджених братів…
Урвалася міра твого терпіння. Мовчати далі не можна. Скрізь, де б’ється українське серце, треба не тільки протестувати проти всіх комуністичних насильств, але й зворушити сумління цілого людства, поставити на ноги весь світ, щоби він звернув увагу на твоє положення і прийшов тобі з допомогою”.
У другій половині 1933 року ОУН розглядала можливість публічного акту, щоб звернути увагу світу на ситуацію, коли звичайні листи та звернення не досягали мети.
Чому Микола Лемик?
В організації вирішили, що публічним політичним актом буде атентат на консула Радянського Союзу у Львові Михайла Голубова. Проте це мало бути не просто вбивство більшовицького дипломата. Виконавець мав залишитися живим під час затримання, здатися поліції та на суді публічно засудити дії радянської влади проти українського народу.
На час атентату молодому Лемику було всього 18 років. Вибір упав на нього, зокрема, й через вік: за тодішнім польським законодавством повноліття наставало з 21 року, тож юнак уникав смертної кари.
Микола виріс у бідній багатодітній сім’ї біля Львова, але зміг здобути гарну освіту й навчався на природничому факультеті Львівського університету. Лемик вступив до юнацтва ОУН, а згодом узагалі потрапив до бойового відділу, де перебував під керівництвом Романа Шухевича.
Відтак юнак був підготовлений фізично та морально й міг говорити на суді. До всього цього Микола був високим гарним блондином.
“Лемик – це типовий представник українського підпілля, бойовик. Але людина інтелігентна у своїй поведінці з неворогами. Це людина з належною освітою, вихована, освічена. Людина свідома, як і десятки інших, які вибрали інший шлях на той час. І коли отримав завдання – виконав його без сумніву, розумів, що мститься. І розумів, що цей акт допоможе дізнатися, чому вбили радянського дипломата”, – зазначав у інтерв’ю Радіо Свобода історик Львівської політехніки Іван Хома.
Зустріч з Бандерою і поганий сон
На початку жовтня Микола зустрівся зі Степаном Бандерою в Личаківському парку у Львові. Вони говорили кілька годин: про політичну ситуацію, становище в Україні, про Голодомор, який нищив людей на Наддніпрянщині.
Під час цієї зустрічі Бандера дав юнакові чіткі вказівки: як поводитися на суді, як докладно викладати мотиви свого вчинку. Він наголосив, що можна дозволити поліції заарештувати себе, однак слід уникнути будь-якої збройної сутички, щоб влада не змогла представити акцію як черговий терористичний акт без політичного змісту.
У день від’їзду до Львова в родині Лемиків панував неспокій, хоча ніхто не знав про справжню мету Миколи. Матері наснився тяжкий сон, який вона сприйняла як поганий знак. Микола, почувши це, лише розсміявся, намагаючись заспокоїти її.
Коли за ним зачинилися двері, мати не знаходила собі місця. А вже на станції Куровичі ледве не сталося непередбачене: поліцейський зупинив юнака, але почувши пояснення, що його чекають у гімназії у Львові, задовольнився цією відповіддю і дозволив їхати далі.
Спогад заступника Шухевича
Надзвичайно щемливі спогади залишив заступник Романа Шухевича Богдан Підгайний, з яких ми дізнаємося, що долею юнака переймалася не лише його мати, а й керівник бойової референтури.
“Грошей ми тоді мали дуже мало, — писав Богдан Підгайний. — Черевики в Миколи були зовсім подерті, і він, почервонівши, запитав несміло, чи не міг би десь позичити кращі, бо коли згине, буде сором для Організації, що йому пальці вилазять.
Ми купили йому черевики і шкарпетки, а він, перевзувшись, попросив ще, щоб ті черевики його, хоч подерті, відіслали до його дому, бо батько, як направить, зможе ще ходити. Я побачив лише, як Роман нагло відвернувся, щоб Микола не доглянув його сльози, що покотилася по його обличчю.
Микола був веселий… Він мав дати смертельний постріл у представника більшовицького режиму, як протест проти голодової смерті мільйонів братів в Україні. Перед вечерею у народній гостинниці Роман хотів зробити Миколі ще останню приємність, запропонував йому щось добре з’їсти. Микола, подумавши хвилину, ніяково попросив гречаної каші та кислого молока.
Востаннє стиснули ми Миколі правицю і пішли, кожний зі своїми думками, що все були з Миколою, перед яким — ще ціла ніч і майже цілий день самоти й душевних переживань. Рано-вранці він мав піти вже сам до сповіді. Мовчки йшли ми з Романом у темну осінню ніч. Мовчки ми розстались. Лише наприкінці Роман сказав тихо, немов до себе: “Найрадше пішов би я сам”. — Так думав тоді і я”.
Убивство Олексія Майлова і суд над Лемиком
Зранку 21 жовтня 1933 року Микола вийшов із готелю, зайшов до церкви, помолився, посповідався і рівно об 11:30 зупинився біля будівлі радянського консульства. Далі він діяв за планом, який розробили члени ОУН при стеженні за консулом.
фото: Вікіпедія
Дзвінок у двері. Коротка розмова з черговим. На запитання: “Зачем вам нужен консул?” — відповів: “У справі виїзду в Радянську Україну”. У книзі відвідувачів підписався вигаданим прізвищем “Дубенко”. Незабаром у приймальні з’явився секретар і покликав: “Кто к товарищу консулу, пожалуйста”.
Лемик, не чекаючи запрошення, впевнено попрямував до дверей кабінету. Зайшовши всередину, він зауважив, що чоловік за столом зовсім не схожий на того, чий портрет йому показували під час підготовки до операції. Але часу на роздуми не було.
— Я хотів би говорити з паном консулом, — звернувся він.
— Пожалуйста, говорите, я — консул.
— Маю бажання виїхати в Україну, до Києва, на навчання.
— У вас там есть родственники?
— Так, маю сестру.
— Есть ли у вас письма от нее? Пожалуйста, покажите.
Це були останні слова “консула”. Насправді перед ним сидів не сам представник СРСР Голубов, а керівник канцелярії консульства — Олексій Майлов. Замість листів Лемик дістав із кишені заряджений пістолет німецької марки “Оргіс” і, виголосивши:
“Це тобі від Організації Українських Націоналістів — за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…”
одним пострілом виконав вирок.
У приймальні здійнялася паніка. Лемик не став чекати, поки охорона спробує його знешкодити. Гучно крикнувши “Всім на підлогу!”, він тримав на прицілі двох чоловіків, які викликали підозру.
Звуки пострілу почув справжній консул Голубов. Переляканий, він сховався під ліжко, звідки його пізніше витягла поліція. Тим часом вхідні двері заблокували. Польські правоохоронці потрапили до будівлі через дах сусідньої вілли. На їхню команду Микола спокійно поклав револьвер на підлогу. Його вивели надвір і посадили в поліцейське авто.
Судовий процес розпочався 30 жовтня 1933 року в окружному суді Львова. Це був великий громадський резонанс — українська молодь зібралася під стінами суду, скандувала на підтримку Лемика, виступала проти радянського режиму. Поліція застосувала кийки, але демонстрація показала: для багатьох це був символ протесту.
Адвокатами Лемика стали відомі правники того часу Степан Шухевич і Володимир Старосольський. Під час процесу підсудний чітко сформулював свої мотиви: він не просто “терорист”, а носій протесту проти Великої трагедії українського народу. Під тиском обставин вирок смертної кари не застосували — через 18-річний вік його засудили до довічного ув’язнення.
Хлопця відправили у тюрму “Святий Хрест” під Варшавою, де також сидів двічі засуджений до смертної кари багаторічний член ОУН Петро Дужий.
Звільнення і нова боротьба
Пів року Микола Лемик провів у в’язниці закутий у кайдани — єдиний серед усіх арештантів. Зрештою, саме це випробування стало йому на користь: він навчився самостійно знімати кайданки, і цей навик урятував йому життя. Коли восени 1939 року, з початком Другої світової війни, в’язнів переганяли до іншої тюрми, Лемик зміг звільнитися від кайданів і втекти.
Після втечі він знайшов притулок у селянської родини на Закерзонні, де лікувався, а згодом почав працювати вчителем. Лише коли ОУН розбудовувала підпілля на Холмщині, стало відомо, що відомий діяч живий і працює у звичайній сільській школі. Організація викликала його до Кракова, де він очолив референтуру з “калакутських справ” при Українському центральному комітеті. “Калакутами” називали сполонізованих українців Холмщини й Підляшшя, тож завданням Лемика було відновлення української національної свідомості серед понад 160 тисяч таких людей.
4 серпня 1940 року Микола Лемик одружився з Любов’ю Возняк. За її бажанням на обручках викарбували дату їхнього знайомства – 23 травня 1940 року. Саме цього дня біля церкви у Кракові їх познайомив Іван Климишин, сказавши: “Познайомтеся. Ви, певно, призначені одне для одного”. Через те, що прізвище Лемика було занадто відомим, шлюб вони зареєстрували під прізвищем Синишин – на честь полеглого побратима Миколи.
Через дружину він зблизився з родиною Бандер: сестра Любові, Марія, була дружиною Василя Бандери, рідного брата Степана, який загинув у концтаборі Аушвіц.
Похідні групи та загибель
Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акта відновлення Української держави ОУН сформувала три похідні групи — Північну, Центральну та Південну, які мали поширювати ідеї незалежності на східних землях. Центральну очолив Микола Лемик.
Лемик отримав призначення до Харкова. Згодом він вислав зв’язкового, щоб Любов приєдналася до нього, та коли вона прибула до Полтави, чоловіка вже не було серед живих. У жовтні 1941 року співробітники німецької служби безпеки СД заарештували Миколу Лемика й розстріляли його в Миргороді.
Після втрати чоловіка Любов деякий час залишалася на Наддніпрянщині, а згодом повернулася на Західну Україну. У 1943–1945 роках вона працювала на підпільній радіостанції “Вільна Україна”, що діяла в Карпатах. Радіо передавало програми українською, російською, французькою та англійською мовами – про діяльність ОУН і УПА та боротьбу за незалежність.
У 1947 році радянська влада засудила Любов Лемик до 25 років ув’язнення. Вона відбула майже дев’ять років у мордовських таборах – 8 років, 11 місяців і 22 дні – і вийшла на волю під час “хрущовської відлиги”.
Чи вдався розголос про Голодомор
Інформація про замах, який Микола Лемик здійснив як акт протесту проти сталінського Голодомору в Україні, не набула очікуваного розголосу. Новина з’явилась у пресі, проте швидко зникла з поля уваги.
Професор Королівського військового коледжу Канади Любомир Луцюк у коментарі для Радіо Свобода зазначав, що метою цього політичного атентату було привернути увагу до трагедії українців під радянським режимом:
“Ясно, що той акт убивства мав на меті змусити звернути увагу на те, що коїлося тоді в радянській Україні. Про цей акт повідомляли, але не думаю, що він мав величезний розголос, як на це сподівалися ті, хто його планував”.
За словами історика, вбивство радянського дипломата середнього рангу у Львові розцінили не як політичну заяву, а як звичайний терористичний акт.
“Це було вбивство, здійснене організацією, яку вважали підпільним рухом спротиву, але також і терористичною організацією — так її сприймали польська влада, британці та інші. Лемик убив не посла чи генерала, а лише скромного представника радянського дипломатичного корпусу. Тому цей інцидент не справив приголомшливого впливу на західну громадську думку”.
Як підсумував Луцюк, подію розглядали радше як акцію українського націоналістичного підпілля, яке зазнавало активних переслідувань з боку польської влади. Світ дізнався про трагедію Голодомору, про атентат у Львові повідомляли, але цей акт не набув такого широкого резонансу, на який розраховували ті, хто його готував і здійснював.
