Поранений боєць з позивним «Кент» врятував близько 10 побратимів, і знову рветься на фронт
Коли в Україну полетіли перші російські ракети, Віталій Коренев перебував у Чехії, де працював на будівництві. Про те, щоб залишитися в цій далекій від війни країні, навіть думки не виникало. «Мені важливо було повернутися додому і піти воювати, щоб перед дітьми, рідними не було соромно, щоб ворог не прийшов у мою рідну Рижанівку. За розподілом потрапив до 42 окремого стрілецького батальйону “Черкаські стрільці”, який окопався в донецьких степах, і довгі місяці стримував навалу регулярних російських військ, «вагнерівців», батальйону «Сомалі» так званої ДНР. Важко було скрізь, пригадує: артилерія, танки, контактні бої, особливо дрони, які цілодобово висять над головою. Але і їх можна збивати, особливо ефективно з мисливської рушниці…
– На фронті основне – побратимство, – переконаний старший сержант-піхотинець. – Злагодження в бою, розуміння один одного без зайвих слів. Це рятує, допомагає та дозволяє виконувати завдання. Впевненість у людях, які поряд із тобою в окопі, має бути непохитною. Адже ми постійно на передньому краї, на “нулі”. Через певний проміжок метрів — у когось кілометрів, вже росіяни. Постійно з того боку щось прилітає, вибухає. Але треба триматись, ховатись під час обстрілів якнайглибше і чергувати з певним проміжком часу на спостережних пунктах. Але перед цим ще потрібно дістатися до позицій, щоб змінити побратимів, несучи на собі 10 кілометрів більше 30 кілограмів вантажу: зброя, їжа, боєкомплект, шанцевий інструмент.
За місяці перебування на фронті, під Пісками, Водяним, у Віталія Коренева з позивним « Кент» було чимало важких ситуацій та запеклих боїв, Найважчі епізоди — коли доводилося рятувати поранених побратимів з поля бою під час обстрілів. Тоді, каже військовий, закрадалися думки, що вибратися з-під обстрілів не вдасться. Стрілянина, вибухи, вогонь — скрізь усе палає, але треба хлопців витягувати. В такі моменти, зізнається, більше думаєш не за себе, а за людину, якій надаєш допомогу. Він щиро радіє, що витяг з поля бою близько десяти «трьохсотих» і «двохсотих», зовсім не вважаючи це подвигом. Головне, каже, що хлопці з хлопці із Шполи, Умані, Черкас були не залишені на поталу ворогам. Одні підлікуються, і повернуться в стрій, а інших з почестями похоронять в рідних селах і містах. З сумом і болем говорить старший сержант про скалічених, загиблих своїх підлеглих, і з вдячністю про командирів, які були справжніми батьками для своїх солдатів, ділячи з ними і гіркоту невдач, і радість маленьких перемог. Один із них комвзводу із позивним «Батя» – Віктор Книш, який виявився земляком із Лисянки. « Ви – найкращі, вам –ціни немає, – говорив нам Васильович навіть у, здавалось би, безнадійних ситуаціях, і ми свято вірили в це, і успішно виконували бойове завдання».
Сам Віталій Коренев отримав дві важкі контузії та поранення, і це лише офіційно, зауважує він. За станом здоров’я його перевели в тилову роту охорони, але він, підлікувавшись, готовий знову вирушити на фронт. Каже, якби була така можливість, замінив би там сина-морського піхотинця.
-Перемога буде за Україною. Коли — ніхто не може сказати. Вона буде і солодкою, і гіркою. Навіть більше гіркою. Надто висока ціна заплачена, – впевнено говорить Віталій. — Хочеться, щоб все закінчилося, і я міг просто повернутися додому, до дружини, яка мене підтримує всю війну, до синочка, якому лише три рочки, і якому дуже потрібен тато.
І насамкінець, слова командира з позивним «Батя» Віктора Книша: Віталій Михайлович Коренев, наш «Кент» – справжній трудівник війни, який ніколи не попросить нагороду за свій ратний труд, хоча, заради справедливості, має бути обвішаний ними з голови до ніг. На таких людях тримається наша земля, і саме вони здобудуть перемогу. Вона – не за горами».
Олександр ЩЕРБАТЮК