Олексій Куценко вчився в Івана Піддубного

Уродженець села Погибляк на Лисянщині Олексій Куценко пережив три клінічних смерті, чотири рази тікав з фашистського полону, дванадцять разів був чемпіоном Білорусі з класичної, вільної і боротьби самбо. А міг би стати і чемпіоном світу та олімпійських ігор…якби не тавро сина «ворога народу».

Природа наділила його величезною силою, неймовірно гнучким тілом і допитливим розумом. Можливо, це й допомогло селянському хлопцеві вижити в голодовку 33-го, витерпіти нелюдські муки в концтаборах, довгі роки глушити в собі гостру біль несправедливості.

Олексій Григорович в останні роки рідко навідувався в рідні краї з Білорусі, яка стала його долею, але ніколи не переривав зв’язків з великою ріднею, адже в сім’ї Куценків було восьмеро дітей. Його пам’ятають у селі, і не лише старожили. Місцеві спортсмени змагаються за кубок відомого земляка, а його життя для них – справжній взірець, гідний захоплення.

«У житті кожної людини є те, повторення чого він би не хотів, і те, що становить радість його земного існування. Так от, я не хотів би знову бачити, як чекісти тягнуть мого зв’язаного батька в грудневу заметіль до кузова автомашини, а ми кричимо, його діти. Не хотів бачити як пікірує на колону біженців фашистський літак, і на спину мого двоюрідного брата падає авіабомба, як я вмираю в морзі концтабору після 75 ударів палицею…» Це рядки із спогадів Олексія Куценка, які зберігаються в погибляцькому народному краєзнавчому музеї. Він багато хотів би забути. Але тоді б це суперечило його правилу: «прожити життя можна лише дивлячись вперед, а зрозуміти – лише оглядаючись назад..»

СИН «ВОРОГА НАРОДУ»

Батько Олексія Куценка у 20-ті роки був міцним хазяїном – купив механічну молотарку і став приймати від селян всього району зерно для обмолоту, потім обзавівся двома коровами, кіньми… Та недовго господарював – колективізація зробила його таким же бідним і безправним як і сотні інших селян, які трудилися на своєму клаптику землі від зорі до зорі до сьомого поту. Натомість ще й потрапив у немилість: влада не забула «куркульське» минуле. Тож коли в країні запрацювала репресивна машина 37-го, в її пекельне горнило першим потрапив 40-літній Григорій Куценко. Реабілітували його в 1959 році «через відсутність складу злочину». Сім’я одержала повідомлення, що їхній чоловік і батько помер під Ленінградом від запалення легень, копаючи окопи. Пізніше надійшло інше повідомлення, відмінне від першого, яке, як вказувалося, «було неправдивим». А правда, мовляв, така: Григорія Куценка розстріляли в Умані 28 березня 1938 року…

Єдиний рядок в біографії Олексія Григоровича про арештованого батька вартував пізніше йому підвищення по службі, і на цілих двадцять післявоєнних років закрив дорогу за кордон.

А це були, визнає він, найкращі роки в спорті: чотири рази уродженець Черкащини (про це він ніколи не забував) виборював звання найсильнішого борця в чемпіонаті Збройних Сил СРСР. В класичній, вільній і боротьбі самбо на ту пору не було рівних Куценку не тільки в Білорусі, де він служив, а потім працював, а й у Радянському Союзі.

Серед майстрів, у яких наполегливий,талановитий спортсмен брав уроки були і легендарний борець Іван Піддубний, і засновник боротьби самбо Анатолій Харлампієв. Перед його силою, натиском і «фірмовим» куценківським кидком не змогли б устояти на борцівському килимі і чемпіони Європи та світу. Про це відверто говорили в 50-60 роках всі, хто розумівся в єдиноборствах. Але Олексій був «невиїзний», і на престижні міжнародні змагання посилали набагато слабших, але з «незаплямованою» біографією спортсменів.

«Образа душила горло. Але вдіяти я нічого не міг. Єдиний був вихід – передавати свій досвід і майстерність іншим борцям, щоб вони на достойному рівні відстоювали честь країни», – зізнався він в одному з інтерв’ю білоруській газеті. І на цьому, тренерському поприщі, Олексій Куценко таки прославився на весь світ. У своїх учнях. Підготувавши 76 майстрів спорту і 18 майстрів міжнародного класу. Він – тренер трикратного олімпійського чемпіона Олександра Медведя, перший заслужений тренер Білорусі.

ТРИ СМЕРТІ І ВТЕЧА З БУХЕНВАЛЬДУ

Як Олексій Куценко взагалі залишився в живих, та ще й досяг висот у спорті, який вимагає стільки сил? Це – перше враження людей, які почули історію його життя. А розпрощатися з ним він міг ще в трирічному віці, коли після удару в голову копитом коня два тижні пролежав без свідомості. Батько вже й домовинку вистругав… Іншого разу, вже підлітком, поїхав морозного дня колгоспними волами по солому в поле. І не зчувся як задрімав. Врятували тоді воли, які самі привезли закоцюбле тіло хлопця до корівника. А третій раз прощався з життям на операційному столі. Теж не його ще час був.

Як виявилося, якраз цього дня і тієї години коли він перебував у комі, помер рідний брат в Україні.

А згадуючи воєнні роки Олексій Григорович і сам інколи не йме віри, що це відбувалося саме з ним. Шістнадцятирічним, з початком війни, йому дали завдання доставляти з Лисянки до Києва допризовників і документацію. Під час однієї з таких небезпечних поїздок (фашистські літаки, які панували в повітрі, безпощадно розстрілювали все, що рухалося) загинув двоюрідний брат Михайло, а через деякий час уже сам не зміг повернутися додому – Лисянщину окупували німці, і він приєднався до однієї з військових частин. Навіть довелося трохи повоювати, щоправда в домашньому одязі, аж поки частина не потрапила в оточення і її вщент розбили. Контуженого Олексія підібрали німці і певно через його малий ріст і цивільний одяг зарахували до місцевих жителів, яких відправляли до Німеччини. Так він потрапив в місто Ерфурд на авіаремонтний завод. При будівництві туалета кмітливий хлопець запримітив каналізаційну трубу. Не довго думаючи, спустився в неї і поповз… Виліз з труби за межами заводу. Потім ховався, йшов ночами.

За два тижні втікач уже був у Польщі, але тут його швидко здали в руки поліцаям місцеві жителі, і…знову ненависний Ерфурд. За порушення табірної дисципліни і непокору хлопцеві присудили 75 палиць. Після такої екзекуції рідко хто виживав, бо били професійно по голові, животу, спині.

Мали похоронити наступного дня разом з іншими померлими в’язнями, але санітари випадково почули його тихий стогін…

Виходили Олексія земляки-українці, які викрали величезного пса коменданта табору, щоб добути з нього собачого жиру, яким і поїли воскреслого з мертвих. Однак, тільки-но став на ноги, знову жорстоко побили – цього разу власовці, за відмову вступати в РОА. І знову втеча через ту ж каналізаційну трубу, і, як і попереднього разу – невдала. Покарання – концтабір Бухенвальд. Але і тут непокірного українця не втримали ні охорона, ні колючий дріт. Дременув через люк в туалеті, і заліз у перший-ліпший вагон. Коли на кінцевій зупинці той зупинився, у втікача ледь не відібрало мову – Амстердам, Голландія…

Цілий місяць Олексій прожив Олексій у цій далекій північній країні, де його прихистили добрі люди, зробили «аусвайс» на ім’я Ніколауса де Боера. Але тут його пригоди не закінчилися. Випадково потрапив в облаву, і його відправили в міжнародний табір для інтернованих в німецькому місті Гентин… Вже неподалік гриміли гармати, наближався кінець війні. І Куценко наважився на четверту втечу з неволі. Дійшов до лінії фронту, і зустрів там радянських розвідників…з кулеметом у руках, який попутно «відібрав» у німецького солдата, «стукнувши» його по голові. А війну закінчив мінометником на Ельбі 9 травня 1945 року.

Ось така дивовижна доля, яку Олексій Куценко назвав боротьбою за життя і життям у боротьбі.

Помер він 16 серпня 2014-го.

Олександр ЩЕРБАТЮК