Вісті Черкащини Найвідоміші на Лисянщині сестри-близнючки відсвяткували свій 80-літній ювілей
Близнюків часто називають «одним цілим» – порівнюють із двома половинками, які не можуть жити одна без одної. А ще кажуть, що вони на відстані можуть відчувати біль один одного. Але кожен з них – окрема особистість, зі своїми цілями та вподобаннями.
Сестри-близнючки Надія Товкач та Ольга Левченко (на знімку) з’явилися на світ рівно 80 років тому у родині босівського комбайнера Степана Нехоци, учасника Другої світової війни, майстра на всі руки, з математичним складом розуму. Йому пророкували блискучу військову кар’єру, так як він вирізнявся ще й сміливістю та мужністю. Під час війни він вчинив справді героїчний вчинок: перебуваючи в таборі військовополонених, який знали як «Уманська яма», Степан Нехоца зумів не лише сам втекти, а й витяг з неволі пораненого полковника. Після війни він приїздив до рятівника, щиро дякував і дивувався, чому Степан працює механізатором, а не командує полком. Мама дуже хотіла вивчитися на вчительку, але життєві обставини так склалися, що, як і чоловік, залишилися в селі, важко працювали в колгоспі, ростили дітей.
-Нас, дітей, в сім’ї було п’ятеро, – розповіла Надія Степанівна, – З них – троє – трійнята: я, сестра і брат, який помер ще в дитинстві. – Батьки хотіли, щоб ми здобули вищу освіту, тому навчанню приділяли велику увагу. Хоча, чого гріха таїти, ми з сестрою, користуючись абсолютною схожістю, трішки хитрували, відповідаючи на уроках одна за одну. Нас і мама розрізняла лише за голосом. Чоловіки, Олександр і Микола, теж спочатку нас путали, але з часом безпомилково знаходили своїх дружин. Можливо, тому, що по-справжньому кохали. Нинішнього року їх обох не стало, і ми з Олею особливо гостро відчули цю втрату, бо в шлюбі ми були щасливі.
Від цих жінок, навіть попри роки, йде потужна енергія, яка відкидає усяку зневіру й розчарування, а додає лиш бажання жити повноцінно і творчо, не зважаючи на роки і хвороби. З усмішками, жартами, любов’ю до людей. Надія Степанівна і Ольга Степанівна кажуть, що завжди відчували спорідненість одна з одною. Завжди допомагали одна одній. Жодного разу серйозно не сварилися – ні з сусідами, ні на роботі. А робота теж була у сестер однакова – обоє працювали вчителями, як і хотіла мама. Надія Товкач – викладала історію в Журжинецькій школі, а Ольга Левченко – у Лисянській школі працювала вчителем початкових класів В учнів вони завжди були улюбленими педагогами, а колеги відзначають їх високий професіоналізм і відданість справі. Надія Товкач багато років збирала матеріали про історію села Журжинці, яке стало їй рідним. І хоч зараз живе в доньки у Смілі, думками, чи не кожного дня – про людей, події, які відбувалися в цьому старовинному селі Лисянщини. Вона закінчує підготовку до видання книги про минуле і сучасне життя Журжинець. Плекає надію, що нарешті робота, якій присвятила стільки часу і сил, завершиться, і жителі села зможуть почитати свою справжню історію.
Хоч сестри дуже схожі, але характери мають різні. Про Надію кажуть, що вона різкіша, а Ольга має більш спокійний характер. І так вони живуть вже 80 років, доповнюють одна одну, переживають за дітей, пишаються своєю онучкою, талановитим музикантом, яка добровільно, у 18 років стала бійцем ЗСУ. І вірять, що Україна, попри все, вистоїть і переможе, коли діти замість скрипки в руки беруть зброю.
Іван СМОЛІЙ
