Академік Глущенко шукав скарби і будував школи

(Гущенко(крайній зліва) в селекційній лабораторії ( з сімейного архіву)

Постать видатного вченого-біолога, академіка Івана Глущенка до цього часу, хоч вже минуло майже 30 років після його смерті, в середовищі науковців викликає неоднозначне суперечливе ставлення. Одні начіплюють йому ярлик “лисенківця”, інші вважають людиною, яка випереджала свій час. Істина ж, як і завжди, посередині.

Уродженець селища Лисянка на Черкащині Іван Глущенко за свої унікальні відкриття в галузі селекції і генетики сільськогосподарських рослин удостоювався Сталінської премії. Його праця “Вегетативна гібридизація рослин” в 1950-х роках минулого століття стала бестселером… в країнах Європи. Японці з Токійського університету спеціально приїжджали подивитися на досліди в експериментальній лабораторії вченого. На батьківщині ж – звинувачення у фальсифікації, знищення експериментальних зразків рослин і… забуття.

“Моя перша професія – журналістика, друга і остання – біологія”, – писав Іван Євдокимович у своїх спогадах. У віці 18 років він став сількором і юнкором газет “Радянське село” і “Комсомолець України”. Над ним взяв шефство Павло Усенко – перший комсомольський поет. У 1929 році Іван Глущенко видав свою першу книгу “Ми – кімовці”. Тоді в нього зав’язуються тісні творчі зв’язки, знайомства з Павлом Тичиною, Остапом Вишнею, Олександром Довженком, Іваном Ле, Миколою Островським. Про автора книги “Як гартувалася сталь” журналіст Іван Глущенко написав першим з-поміж своїх колег у СРСР. Про зустріч з Миколою Островським у Сочі в червні 1935 року він згадував: “Під час бесіди дізнаюсь, що першу частину “Як гартувалась сталь” автор писав українською мовою!” Книга рідною мовою Островського побачила світ у 1934 році. Але одразу рецензенти звинуватили його в націоналізмі і наказали вилучити книгу з бібліотек на довгі роки.

Українська тема і, зокрема, Шевченківщина, як він називав Черкащину, завжди домінувала в творчості академіка і письменника Глущенка. Проживши більшу частину свого життя в Москві, побувавши майже у всіх країнах світу як один з засновників і керівників радянського Комітету захисту миру, думками він завжди був у рідній Лисянці:

“Моє рідне село, село на Вкраїні. Не забуду його навіть на чужині…” Сьогодні мало хто знає, що саме завдяки дружбі Івана Євдокимовича з Павлом Тичиною, який у важкі повоєнні роки був міністром освіти України, в Лисянці вдалося швидко відремонтувати одну і побудувати другу школу.

Академік Глущенко мав енциклопедичні знання і різнобічні інтереси. Він зібрав 9 тисяч українських обрядових пісень, прислів’їв і передав до Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії в Києві.

Вчений дослідив історію написання “Кобзаря”. Дізнавшись, що ця книга побачила світ лише завдяки матеріальній допомозі власника цукроварні з Городища Платона Симиренка, заходився збирати матеріали до книги про цей славний козацький рід. Його засновник, запорозький козак Степан Симиренко, 20 років воював з татарами і турками. На зібрані в походах гроші він купив віз солі й риби і оселився поблизу Городища. Однак сталося так, що діти вільного козака стали кріпаками. Викупив їх, за легендою, яку Іван Глущенко почув у Городищі, один із синів – Федір. Він, нібито, в старому колодязі біля Млієва знайшов бочку з гайдамацькими червінцями. Як вчений від Бога Глущенко і цей факт не залишив без уваги. Занурившись в архіви, знайшов рідкісну книгу “Запорізький рукопис про скарби”, видання 1903 року.

У ній було дано 315 точних адрес і прикмет, де запорожці заховали свої скарби. З-поміж них вказано кілька місць мліївських, городищенських і лисянських. Тож академік зробив цілком логічне припущення, що легенда про викуплення Симиренків не далека від правди.

Багато років Глущенко працював з двома видатними, але полярно різними вченими – Трохимом Лисенком і Миколою Вавіловим. З першим доля звела його, колишнього комсомольського працівника, коли вступив в особливу аспірантуру Одеського селекційно-генетичного інституту. Під час війни вони разом працювали в евакуації на потреби фронту і були відзначені Сталінською премією, яку передали в Фонд допомоги Червоній армії. Сам зазнавши наклепів, Іван Євдокимович в останні роки життя переймався трагічною долею Миколи Вавілова. Він писав: “Очевидно, настав час для відкритої публікації “Справи Вавілова”… Народ має знати правду. Її не можна таїти, бо давно відомо, що наклеп і обмови все потрясають”…

Правду про свого батька, провідного в останні роки вченого Всесоюзного науково-дослідного інституту прикладної молекулярної біології і генетики, роботи якого чиновники від науки зневажливо називали “химерами”, до цього часу відстоює його син Олександр. Він – фізик-ядерник, радіоеколог, ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС. Приїжджаючи на могили батька Івана Євдокимовича і матері Берти Абрамівни, до речі, уродженки Черкас, які, за їх заповітом, поховані в лисянській землі, Олександр Іванович одного разу обмовився: “Якщо на початку ХХІ століття доводиться з фактами 30–40-х років відстоювати честь і гідність вченого, то скільки часу потрібно буде, щоб довести, до яких наслідків призведе “акціонована” і “приватизована” атомна енергетика України “.

Олександр ЩЕРБАТЮК