Вісті Черкащини Яблунева королева Звенигородщини: поетеса, волонтерка, модель, садівниця
Універсальність та сила духу української жінки часто вражає. Все в неї до ладу: і вдома, й на роботі, ще й вспіває красу навести та людям допомогти. Саме такою є тендітна землячка Великого Кобзаря з Шевченкового на Звенигородщині Наталія Олійник.
Разом з родиною професійно займається садівництвом, доглядає за великим садом, забезпечуючи наші столи запашними яблуками та грушами, займається громадською діяльністю і як сільський депутат, і як учасниця Козачанського куреня Вільного козацтва, пропагує народні звичаї, пісні, обряди як справжня козачка, з першого дня війни активно волонтерить, допомагаючи нашим військовим, пише красиві проникливі поезії, а ще умудряється бути моделлю відомої звенигородської художниці Наталії Резніченко, картини якої підкорюють вибагливих поціновувачів мистецтва не лише в Україні, а й за кордоном, в Європі й Америці. Бог нагородив Наталку зовнішністю, з якої хоч ікони пиши. Тож Наталія Резніченко і пише, створюючи справжні шедеври української Мадонни з немовлям та інших красунь – «Берегиня» (2022), «Пряля» (2022), «Замріяна» (2023), «Яблунева королева» (2023).
Народилася Наталія Олійник в травні 1980 року, закінчила Шевченківську середню школу, потім Київський національний економічний університет, після якого повернулась додому та взялась за розвиток сімейного бізнесу – вирощування найпопулярніших та найсмачніших сортів яблук. «Садівництво мене захопило, – розповідає. – Поки я навчалася в університеті, батьки взяли участь у міжнародній програмі, яка передбачала вирощування нових сортів яблуні по абсолютно новій для українців інтенсивній технології. І коли я, закінчивши навчання, повернулася додому, то робота вже мене чекала. Можна сказати, що не я її обирала, а вона мене вибрала».
Здавалося б, домашніх справ та роботи в садку із лихвою мало б Наталії вистачити, але творча натура не вміщалася в рамках буденного сільського господарювання. Її роздуми та душевні хвилювання вилилися на сторінках поезій, які в 2022 році оформились в окрему збірку – «Яблунева королева».
«Поезія зі мною не з народження, як то буває в інших, – розповідає авторка, – Писати почала після народження доньки Лізи. Невідомо звідки воно взялося. І постійно боюся, що колись ця здібність зникне. Але поки не зникає. Моя перша збірка – це творчість багатьох років. Мабуть, років 15 чи й більше я писала для себе. Було пару випадків, коли друкувалася в місцевій газеті. Так би воно все і лежало ніким непрочитане, якби не лютий 2022 року. Саме широкомасштабне вторгнення стало поштовхом для друку збірки. А ще наша зіркова землячка Руслана Лоцман підбадьорила: «Давай вже збірку, скільки можна чекати!» Допомогла її упорядкувати, підказала де надрукувати. Можна сказати, що це вона мене й благословила на першу збірку. Я тоді подумала: якщо я цього зараз не зроблю, то, мабуть, вже ніколи не зроблю. 9 червня 2022 року я забрала 300 примірників «Яблуневої королеви» із друкарні. І добре, що так все склалося. Бо всі кошти із продажу книг пішли на допомогу нашим військовим».
З тих пір до поетеси прикріпилась назва: «яблунева королева», хоча, по суті, в книжці йшлось про яблуню, а не про неї. На щастя, Муза її не полишає, і вже ось-ось, на підході друга збірка. Сподіваємось, що незабаром вийде.
Нині Наталя продовжує волонтерську діяльність, щойно закриває один збір, як відкриває інший. Допомагала збирати на автомобілі разом із ГО «Козачанський курінь Вільного козацтва», однокласнику на авто, на тепловізори, дрони. Її донька Ліза – солістка популярного тріо «Жоржини» – теж разом з подругами від початку війни, не зупиняючись, постійно волонтерять. Дівчата дають благодійні концерти, збирають кошти на потреби військових через соцмережі.
Мати з донькою – учасниці багатьох мистецьких заходів, що проходять на Звенигородщині та за її межами – в столиці, на Чигиринщині в Холодному Яру, у Вижниці тощо. Цій творчій красивій родині є чим пишатися та що передати нащадкам.
Аби краще познайомитись з авторкою, пропонуємо вашій увазі кілька її прекрасних віршів.
Була війна. Були весна і літо.
Стояла спека, аж сивіли ясени.
Вмирали дні, народжувались діти.
Садила мати квіти й кавуни.
Журилось небо. Та аж так журилось,
що сльози падали у землю, на грудки.
Земля пила той дощ, пила й раділа,
Бо в ній були і квіти, й кавуни.
Раділа й мати, бо колись малою,
Коли дерева ще великими були,
Коли були ще баба молодою,
Казали так: «Змиває дощ гріхи».
Тоді ще всім селом ходили в церкву.
В святу неділю і на празники.
Молитися ставали на коліна.
(Мабуть, добряче грішними були).
Ото з тих пір воно й запам’яталось –
Молитва й дощ – як ліки для душі.
Ото й радіє собі тихо мати
Дощу, який на квіти й кавуни.
Вже скоро вересень. Дні подумки рахує.
Бо вересневі в матері сини.
Дзвонили вчора, обіцяли бути.
Нехай, бо ж достигають кавуни…
*
В задумі сад. Зоріють тихі ночі,
І сняться саду кольорові сни.
У снах весна, така дзвінка й дівоча,
У снах шумлять столітні ясени.
У снах тепло, і сонечко ласкаве
«Зайців» пускає між зелених віт,
Грайливо пестить віти кучеряві,
Огорнуті у яблуневий цвіт.
Лежать сніги в зелених травах-косах,
Метуть вітри рожево-білий сніг.
Прийшов до саду травень в чистих росах –
Вже скоро ступить літо на поріг.
В задумі сад. Зоріють тихі ночі,
А перед ранком найсолодші сни!
Зітхає сад, немов спитати хоче,
Чи довго до квітучої весни?…
*
Зачепилась поглядом за тебе,
І тепер, куди не гляну, – всюди ти.
Кожен раз, вдивляючись у небо,
знов цілую я твої зірки.
Знаєш, в нас одне на двох повітря,
і ранкові роси теж на двох,
Треба ж так – родилися у світі між історій, воїн та епох.
Скільки раз хотілося сказати те, що вже несказаним було.
Скільки раз хотілось відшукати серед правди золоте зерно.
Йдуть дощі, на склі казки малюють,
і колишуть нас у теплих снах.
Горизонту лінії зникають,
і народжуються знову у світах.
*
На тілі твоєму війна розставляє мітки.
Повзучими днями, годинами множить біду.
Та ти відбиваєш ті подихи смерті так мітко,
Хоча лиш в кіно і книжках бачив кляту війну.
І перед очей тепер бачиш, яке воно – горе.
І кожен твій порух – заради майбутніх життів.
І кожен твій постріл – то ще один знищений ворог,
Який про щось мріяв, та все ж не дійшов своїх мрій.
Із заходом сонця вилазять і холод, і змії.
Із заходом сонця ти дивишся пильно на схід.
Прицільно у землю кладеш ворогів і їх мрії.
І тихо шепочеш молитву – Його Заповіт…
Тетяна ІВАШКЕВИЧ
