Вісті Черкащини «Вадим Мицик – це легенда та ціла епоха»: Звенигородщина попрощалася із відомим дослідником-краєзнавцем
Звенигородщина попрощалась із відомим в Україні етнологом, археологом, журналістом та музеєзнавцем Вадимом Федоровичем Мициком. Провести в останню путь земляка зібралось чимало людей: родичів, знайомих, колег, сусідів. Серед тих, хто зібрався, аби віддати шану краєзнавцеві – були й тальнівчани.
Помер Вадим Федорович на 83-му році життя. Він був почесним козаком громадської організації «Козачанський курінь Вільного козацтва», письменником та краєзнавцем, доктором філософії в галузі культурології, професором та заслуженим працівником культури, археологом та справжнім вільним козаком за духом і своїми справами.
Отаман Козачанського куреня Олег Голуб згадує Вадима Мицика, як щирого патріота:
– Разом із ним ми проводили просвітницькі заходи в школах, читали лекції по вільному козацтву. Він презентував свої книги у різних навчальних закладах. Підтримував усі наші козацькі заходи. Із ним було дуже приємно спілкуватися. Він був дуже ерудованим, справжнім українцем. Звенигородщина втратила велику людину і патріота нашої країни, – зазначив Олег Петрович.
Важко перерахувати усі звання та заслуги Вадима Мицика. Про таких як він кажуть, «якщо людина талановита, то вона талановита у всьому». Народився Вадим Федорович 12 серпня 1940 року у Києві (за метричними даними у с. Вишнопіль Тальнівського р-ну, звідси – його батьки). Мріяв стати журналістом. Вивчав професію у Київському університеті, але через політичні утиски був відрахований з факультету журналістики. З грудня 1965 по червень 1973 працював журналістом місцевої газети у Тальному. У цей час активно збирав і досліджував українську народну творчість: пісні, свята й обряди, народне декоративно-прикладне мистецтво. У селах Тальнівського району записував колядки, веснянки, купальські та калитянські пісні. Активізував відновлення та проведення народних свят у селах району. Вперше в українській етнографії обґрунтував свята Сонячного Кола. Пісні та дійства свят у записах Вадима Мицика увійшли до репертуару народних колективів Тальнівщини «Оріяни», «Ордана», «Веснянка».
Дослідження Трипільської культури на Тальнівщині не обійшло уваги краєзнавця. Із червня 1973 року працював молодшим науковим співробітником Інституту археології. Понад двадцять польових сезонів провів археолог-краєзнавець на розкопках поселень Трипільської культури у Черкаській, Кіровоградській, Одеській, Чернівецькій областях. Відкрив три ранні поселення Гребенюків Яр, Довжуків Куток, Антонівка.
Краєзнавець не міг обійти голоди-геноциди українського народу. Він був ініціатором збирання імен умертвлених голодом у селах Тальнівщини. Лебединою піснею Вадима Федоровича було створення Тальнівського районного музею історії хліборобства, знаного не тільки в Україні, але і далеко за її межами, якому музеєзнавець присвятив 28 років. Історію і культуру краю Тальнівського розкрили більше двадцяти книг авторства Вадима Мицика, численні збірки, статті у журналах та вісниках.
Племінниця Мицика – Оксана згадує дядька лише найкращими словами:
– Я знала його із дитинства. Хоч я не жила в Україні, але часто приїздила в гості. Він завжди розмовляв зі мною лише українською мовою і саме завдяки йому зараз я її знаю. Також я запам’ятала його як завзятого спортсмена, у його сім’ї всі займалися легкою атлетикою. Він їздив на усілякі марафони, навіть коли вже в нього було менше сили – проходив менші дистанції. Був дуже активним. Він вивчав писанкарство, написав про це кілька книг, які нині купують в Канаді, в Бельгії, щоб навчатися цьому ремеслу. Його батько був родом із Тальнівщини, саме тому дядько заснував у Тальному музей. Він дуже цінував українську культуру та традиції. Це було його життям, не тільки із років незалежності України, а й задовго до того. Він був людиною, на якій сьогодні будується Україна, – розповіла племінниця.
Дійсно, Вадим Федорович був справжнім подвижником не лише української культури, а й здорового способу життя – кандидат у майстри спорту, викладач, учасник багатьох змагань з бігу, чемпіон України серед ветеранів. У здоровому тілі, був і здоровий український дух. Кажуть, краєзнавця часто порівнювали із Шевченком, адже він носив такі ж козацькі вуса та завжди одягав вишиванку. Не дарма й промова отця Василя, який проводив богослужіння почалася зі слів Тараса Григоровича – «Свою Україну любіть. Любіть її… во врем’я люте. В остатню тяжку минуту за неї Господа моліть».
– Вадим Федорович часто повторював ці слова і наголошував, що саме це є заповіт нашого великого Кобзаря. Любити Україну навіть в останню тяжку хвилину. Навіть коли нам нестерпно боляче, ми як справжні діти України, маємо її любити і молити за неї Бога. Вадим Федорович любив Україну саме так. Важких хвилин у нього було немало, особливо у радянський час. Ми знаємо, за що його виганяли із університету, забороняли вчителювати, працювати в газеті, культурі. Але він все одно любив Україну. Любив так, як має кожен син любити свою матір. І нам залишив приклад, як треба любити Україну. Всі одноголосно кажуть, що він справжній патріот, і довів він це ще у радянські часи. Сьогодні ми проводжаємо його в останню земну дорогу. Проводжаємо його, звичайно ж, зі смутком, бо його нам буде не вистачати. Кажуть, незамінних людей немає, але вони є. Вадима Федоровича нам не замінить ніхто. Колись будуть казати: «Я жив у часи Вадима Мицика», бо Вадим Мицик – це легенда та ціла епоха. Не тільки для Звенигородки, а для всього нашого краю. І завершити свою промову я б хотів саме цитатою Вадима Федоровича: «Люди – смертні, а народ – вічний», – зазначив отець Василь.
Церемонія поховання відбулася на кладовищі у Звенигородці.
Редакція газети «Новий Дзвін» висловлює співчуття родині Вадима Федоровича. Світла пам’ять та шана видатному українцю!
Тая АГАВЕРДІЄВА
Читайте також: Як чиновник Звенигородської військової адміністрації править службу у московській церкві
