Сім’я зі Звенигородщини відродила родинну садибу

Василь Якубенко народився та зростав на околиці Озірної, що на Звенигородщині. Як розповідає дружина чоловіка Катерина Миколаївна, сім’я жила по-сільському – у будинку на полустанку залізниці Міністерства цукрової промисловості України, де батько Василя працював начальником. Звідси батьки виряджали сина до армії. Доля закинула його аж на Далекий Схід на цілих 22 роки. Однак він, незважаючи на відстань, чи не щороку приїжджав до рідної домівки, навідував батьків. З часом створив власну сім’ю.
З картиною, яку побачив чоловік, приїхавши на маленьку Батьківщину у далекому 2002 році, змиритися не зміг. Будинок, що вже, було, почав руйнуватися, та яблуневий садок стояли пусткою. Старенькі батьки переїхали вглиб села – ближче до людей та до кращих умов, тож доглядати за старим обійстям було нікому. Тож у 2012 році Василь та Катерина Якубенки приймають рішення розпочати відновлення родинного гніздечка: для початку прибрали смітники, розчистили садок, посіяли пшеницю та поставили пасіку. А вже восени цього ж року почали зводити на старому фундаменті дерев’яний будинок з місцевого лісу. До речі, навіть зараз із пластикового на їхній території – хіба що вікна при вході. Усі в цій родині – прихильники сортування сміття. Кажуть, було б добре, якби на Звенигородщині запрацювала якась екологічна програма. Та повернемося до будівництва. Як розповідає Катерина Миколаївна, роботи виконували умільці з Київщини, допомагали також і місцеві жителі. Процес тривав до 2014-го року. Тоді Якубенки вперше провели літо у власному екобудинку. У 2015-му у них народилася (у сім’ї вже було двоє дівчаток) донечка. А вже через рік сім’я вирішила переїхати до Озірної остаточно.

– Ми подумали, що добре було б, якби було місце, де люди змогли б відпочивати зі своїми сім’ями, втекти від буденності й усамітнитися чи, наприклад, відсвяткувати день народження, – каже Катерина Миколаївна. – І таким місцем стала наша садиба. Оскільки наша старша донька захоплюється фентезі та міфологією, тому назвати наш комплекс відпочинку «Венерою» було її ідеєю, яку ми підтримали. Хоча спочатку намагалися скласти назву з літер імен наших дітей, але нічого не виходило. Перших гостей ми приймали у 2020 році – на Катерини, потім – на Андрія, на Новий Рік. І так воно пішло…
До речі, побувати у Якубенків пощастило й нам. Заїхали, щоправда, ненадовго, однак побачили багато цікавого. Зокрема, вражає величчю дерев’яний будинок-зруб, що влітку, як каже Василь Володимирович, зберігає прохолоду (температура на 10 градусів нижча, ніж надворі), а взимку у ньому затишно й тепло. Дерев’яні східці ведуть нагору, де розташовані кілька кімнат для гостей. Звісно, дерево створює чудову домашню атмосферу. Якубенки вже звикли до того, що поруч з ними живуть, фактично, незнайомі їм люди, адже всього день-два – і вже приятелюють.
– Люди, побувавши у нас хоч раз, приїжджають знову. Їдуть зі Звенигородщини, Київщини, Вінниці, інших міст. Спочатку, звісно, вони обережні. Розпитують нас, що тут і як. Але це швидко минає, – розповідає Катерина Миколаївна. – Звісно, бувають і недобропорядні люди. Але, незважаючи на це, ми не залишимо цієї ідеї. Настав час, коли треба бути привітнішими один до одного. Хочеться, щоб люди, незважаючи на проблеми, раділи життю, подорожували. Ми хочемо, щоб наші діти зростали у радості, були щасливими.
А як сумувати, якщо навколо така дивовижна природа? У яру, як кажуть господарі, можна побачити зайців та косуль, поспостерігати за бджілками-трудівницями неподалік пасіки. До речі, Якубенки практикують апітерапію: у дерев’яних будиночках з травня по серпень можна полежати «на бджолах» (лежаках, під якими розташовані вулики) – послухати, як гудуть, заспокоїтися, віднайти гармонію. Знайдеться справа й для малечі: доріжок тут вистачить, щоб накататися на самокаті чи велосипеді вдосталь.

Господарі кажуть, вже зібрали перший невеличкий врожай фундука, який самі і посадили, мають невелику грядку – садять городину. Дещо поодаль від будинку тримають курей, цесарок та індиків. Побачити їх за бажанням можуть і гості.
Катерина Миколаївна, попри те, що має дві вищі освіти, аж ніяк не пов’язані з кулінарією, готує для відвідувачів страви азіатсько-кавказької кухні сама.
– Я готую тільки за автентичними рецептами. Якщо це страва кавказька, я намагаюся вчитися у кавказців, запитую у них, як правильно приготувати ту чи іншу страву. Ми довгий час жили на Далекому Сході, тож і цей фактор також мав вплив, – каже господиня. – Закуски – переважно азіатчині.
Ароматна кава, плов з бараниною, хачапурі, осетинські пироги, свинячі ребра на мангалі – це далеко не все, чим можна посмакувати у Якубенків.
Вони живуть разом вже 20 років. Кажуть, мають сімейну традицію – практично щотижня їздять в кіно (Умань, Черкаси). Страшенно люблять подорожувати: об’їздили всю Україну, побували у Білорусі. Переконані, що світ навколо – дивовижний і часом те, що знаходиться поруч, може бути набагато цікавішим, ніж десь далеко закордоном. А ще – діти у їхній сім’ї до 5-ти років навчалися вдома. Головне в родині – повага і почуття гумору: «До дітей треба ставитися, як до рівних собі. Якщо ти з повагою ставишся до їхніх потреб, то й вони відповідають тим же. Коли діти бачать, що батькам потрібна допомога, вони відгукуються, – розповідає Катерина Миколаївна. – Враховуючи, що це наша сімейна справа, від них ми отримуємо багато позитиву і допомоги».

Хочеться подякувати родині Якубенків за смачну каву та гостинність, красу, яку може побачити, та тепло, яке, переконані, може відчути кожен відвідувач вашої оселі. Бажаємо процвітання вашій сімейній справі.

Ольга ОСІЯНЕНКО