Сім'я зі столиці переїхала у село на Звенигородщині, де мешкає всього 8 людей

Здалеку Барвінок на Звенигородщині, що, розкинувшись у широкій долині біля ставу, буквально утопає у весняному буянні зелені, нагадує справжній оазис. Та вже в’їхавши у село, бачимо осиротілі господи з покинутими напризволяще хатами, перекошені господарські споруди, криниці, до яких й стежки давно заросли травою. І безгоміння.

На вулиці – нікого. Не видно живої душі й на обійстях, що розміщені на значній відстані – через кілометр і більше одне від одного. Аж врешті бачимо одиноку жіночу постать на котромусь з подвір’їв. Це 75-річна Катерина Панченко, як назвалася жінка при знайомстві. Мешкає у Барвінку уже понад п’ятдесят років.

-От як вийшла сюди заміж, так і живу тут, – розповідає. – Хату будували самі разом з чоловіком, якого немає ось уже двадцять п’ять років. Працювала у колгоспі дояркою, потім у рільничій ланці, а коли вже була на пенсії, підробляла у Червоному Хресті.

– Важко, мабуть, одній? – цікавимося.

– Поки що справляюся, хоч здоров’я вже не те. Донедавна тримала худобу. Ще того року були свині. Тепер все моє господарство – 65 курей.

З кормом для птиці, проблем, каже вона, немає: за земельні паї орендатор платить зерном, до того ж має півтора гектара городу, який засіює пшеницею.

Ось так і живуть в основному жителі села, підпорядкованого Чемериській сільській раді. Відомо, що був заселений головним чином Барвінок вже після жовтневого перевороту, а до того часу у п’яти хатах проживала лише панська прислуга. Тепер тут майже стільки ж людей. Катерина Панченко говорить, що ще до дев’яностих років, коли у Чемериському працював колгосп, тут було сто домоволодінь, тепер заселених хат усього півдесятка.

– Ті виїхали, ті вимерли, а зосталися такі як я та моя кума, ще нагорі там кілька хат.

– Виходить, і поспілкуватися немає з ким? – запитуємо.

– Чому ж немає? – заперечує наша співрозмовниця. – Кума ходить до мене, а я до неї. Пообідаємо чи чаю поп’ємо, згадаємо молодість. Оце такі походеньки, бо ми вже такі люди, що й ноги болять, і все інше. Взагалі ж я не скаржуся на долю. До мене і діти приїздять, і внуки, допомагають по господарству. Пропонують перебратися до них. А я їм: ви мене й під примусом у те місто не затягнете, бо в нас тут – найкраще.

Взагалі ж у Барвінку не відчувають себе відірваними від цивілізації. У селі мають навіть мобільний інтернет й супутникове телебачення. Рейсовий автобус зі Звенигородки сюди не заходить, тож виручає сільський голова чи місцевий орендатор.

– У будь-яку годину дня чи ночі подзвониш – під’їде. Ще й безплатно возить, – хвалиться жінка.

– І ніколи не відмовляє?

– Та як він відмовить? У нас такого не буває!

Взагалі ж до райцентру тутешні мешканці ( а це – всього семеро дорослих людей) вибираються лише при крайній потребі, бо, як кажуть, мають все своє. Навіть хліб печуть самі, маючи борошно. Коли ж треба до ФАПу чи на базар, котрий щотижня буває у сусідній Чижівці, людям не відмовляє водій шкільного автобуса, який курсує з Барвінка до школи у Ризиному.

Так, ми не помилилися: у цьому опустілому селі, яке інакше, як хутором, вже не називають, є й свій школярик. Дитячі голоси й сміх забриніли тут з того часу, як у Барвінок переїхала сім’я Ульянченків. І звідки б ви думали? – З Києва. На сьогодні у родині двоє синів. Старший – учень першого класу, молодшому рік і три місяці. Й народилися вони вже в Барвінку.

– Оселилися ми тут дев’ять років тому, – говорить глава родини Валерій Ульянченко. – Якось заїхав сюди до знайомих і, роздивившись довкола, відразу ж вирішив: ось воно, моє. Ви ж гляньте, яке тут роздолля, яка краса! Обжилися відразу. Я скотиною зайнявся. Тримав до 300 голів овець, кращих випасів для них, ніж тут, не знайдеш.

Взагалі ж Валерій переконаний, що у Барвінку не так уже й складно жити і навіть дивується, чому тут так мало нині жителів.

– Справді, потому, як не стало колгоспу у Чемериському й Чижівці, місцевий люд залишився без звичної роботи, – ділиться своїми думками. – Але ж хто не давав започаткувати кожному свою власну справу? Он, дивлюся, викупивши декілька дворищ, має тут один з жителів сусідньої Чижівки цілі плантації ягідників і лише за одну смородину має непоганий виторг. Чому б не взятися за щось подібне іншим? А ще можна й худобу чи птицю вирощувати. Треба лише бажання до роботи мати.

І як тут не погодишся з ним?

Мешкають Ульянченки по сусідству з Катериною Панченко. Подружилися вже давно й допомагають один одному.

– Я он дивлюся, що вона десь поїхала – приглядаю за її двором, – каже пан Валерій. – Треба нам з дому відлучитися – на неї все залишаємо.

Взагалі ж, люди у Барвінку приязні, живуть у довірі один одному, як то й було колись. Оскільки чужі сюди не заходять, то й дверей не замикають. Навіть коли надовго, на півдня залишають хату.

– Про таке у Києві лише мріяти можна, – підключається до розмови Антоніна – дружина Валерія. – Маємо у хаті всі зручності, своїми руками зробили. Уявіть, скільки б ми за таку от комуналку у Києві платили. Відповідно обладнали й кімнати, й кухню.

У цьому впевнюємося побувавши у їхній оселі. Все тут зроблено до пуття, з вигадкою. Такої кухні, скажімо, у київській квартирі не побачиш: піч, у якій палають дрова ( господиня готувалася до Великодня), а поряд газова плита, мультиварка.

– Коли розповідаю про все це своїм знайомим, буваючи інколи у Києві, бачу по них: заздрять, – всміхається глава сім’ї. – От і раджу їм переїздити сюди. А що, місця тут вистачить. Може, й рішиться хтось.

Михайло НЕЧАЙ