Помер вчений-енциклопедист зі Звенигородщини

5 серпня відійшов у Вічність відомий етнолог, археолог, журналіст, музеєзнавець зі Звенигородщини, член Національної спілки журналістів України, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, член Асоціації дослідників голодоморів в Україні Вадим Федорович Мицик.

Про його смерть повідомила на своїй сторінці у фейсбук донька та поділилася спогадами. «У нього було наповнене Життя і багато досягнень – у спорті, в створенні Музею Хліборобства, дослідженні та збереженні писанкарства, народних звичаїв та культури Трипілля, – пише Людмила. – Він носив вишиванку ще в ті часи, коли за неї можна було попасти під спостереження КДБ. А пісню про «Червону калину» я чула змалку. Дякую за те, що з самого раннього дитинства я знала, що я – Українка, і гордилася цим. Ти останнім часом говорив, що пишаєшся мною і я зараз кажу тобі те саме! Я пишаюся тим, що мала такого батька і таке виховання! Дякую тобі, ціную тебе! Ти завжди житимеш в моєму серці».

Важко перерахувати усі звання та заслуги Вадима Мицика: кандидат у майстри спорту, доктор філософії у галузі культурології (2008), професор (2008), заслужений працівник культури України (2006), лауреат премій імені Вікентія Хвойки (1993), імені Михайла Максимовича (1995), імені Івана Нечуя-Левицького, Українського фонду культури (2012), нагороджений двома медалями Всеукраїнського товариства «Просвіта» «Будівничий України», регіональними відзнаками «За вагомий внесок у розвиток Тальнівщини», «За заслуги перед Звенигородкою», великий патріот України та знавець українського Трипілля, народних обрядів і звичаїв, дослідник Голодомору, краєзнавець, засновник 7 музеїв, зокрема Тальнівського музею історії хліборобства, в якому довгий час був незмінним директором.

Вадим Мицик народився 12 серпня 1940 року в Києві у сім’ї поета й журналіста Федора Мицика (за метричними даними у Вишнополі на Тальнівщині). Він був братом фольклориста, поета й журналіста Мирослава Мицика. Закінчив факультет фізвиховання Черкаського педінституту (1967) та докторантуру Міжнародної кадрової академії (2008), захистивши дисертацію по темі «Трипільська культура і світогляд українського народу». Учителював. Свого часу зазнав політичних утисків: 1965-го був відрахований з факультету журналістики Київського університету; 1973-го – позбавлений права працювати у журналістиці, освіті, культурі. Був інструктором Звенигородського автопідприємства, працював у редакціях газет Жашкова й Тального. Був редактором тальнівської газети «Світовид» (1991 – 95) і звенигородського тижневика «Звенигора» (1995 – 96).

Як музейний діяч понад 20 разів брав участь у розкопках міст та селищ трипільської культури. Автор низки статей про три­пільців-хліборобів та понад 20 різнопланових художніх і наукових книг. Серед них – «Свята Сонячного циклу» (1991), «Каша – мати наша» (2002), «Воїнська могила» (2005), «Міста Сонця» (1993), «Священна країна хліборобів» (2005 – про трипільців), «Голодовка на Тальнівщині» (2008), «Виднокрай» (2010, Історія Тальнівщини в людях, подіях та експонатах музею), «Родина на Майдані» (2014) та ін. Упорядкував альбом «Писанки Черкащини» (1992; 2007), книги «Я горю вогнем кохання: Листи Ф. Мицика та І. Баранюк (Мицик)» (2011), «Зажинок: Красне письменство Тальнівщини» (2015), «Мудрі слова Матвія Шестопала» (2016) тощо.

В журбі й жалобі за Вадимом Мициком уся Звенигородщина. Родина, друзі, й навіть далекі знайомі згадують його найтеплішими словами, наголошуючи, що він був непересічною обдарованою Богом особистістю, «людиною великого сумління і таланту» (пише Ростислав Пироженко), ще за совітів (в кінці сімдесятих) став відомим на весь край «бунтівником і націоналістом» (зауважує Микола Канішевський), а ще – доброю, щирою, привітною людиною, великим оптимістом.

Світлий спогад про Вадима Мицика залишила також його племінниця Оксана Козлова. «Мій дядько Вадим був щирою, світлою, щедрою, закоханою в Україну та її історію людиною, – зауважує вона. – Завдяки йому я розмовляю українською, тому що він єдиний ніколи не переходив на російську, коли я приїздила до них дитиною з якоїсь Младо-Болеслави, Южно-Сахалінська або Тирасполю та балакала, як могла, а більш все ж «разговаривала»…

В його хаті я вперше зустрічала Різдво, коли в розквіт «розвиненого соціалізму» до моїх двоюрідних брата з сестрами без попередження приїздили вночі їхні хресні з подарунками, піснями та пахучими апельсинами. З ним у маминому селі ми вдягали хустки та йшли з різдвяною зіркою та величезним лантухом колядувати. Це все було чудернацько, весело, морозно та трохи страхітливо. Він жив писанками, віршами, колядками, приповідками, українською керамікою, тальнівським музеєм, етнографічними експедиціями та, поки були сили, легкою атлетикою. Він ненавидів совдепію та відмовлявся підлаштовуватися під систему, вона йому відповідала ворожістю. А він своє робив».

Останні роки Вадим Мицик проживав у Звенигородці.

Світла пам’ять та шана видатному українцю! Співчуття родині!

Тетяна ІВАШКЕВИЧ

Читайте також: Полковнику ніхто не пише: за що був заохочений поліцейський зі Звенигородки Ігор Голота?

Читайте нас також в Telegram!