Настя Яніна пише вірші коханому. Він – на фронті

Яніна Анастасія, 24 роки. Народилася в м. Звенигородка, Черкаської обл. Нині проживає в м. Умань. 2013 р. закінчила Уманський державний університет імені Павла Тичини, факультет української філології. Автор збірки поезій “Янгол Я” (2015 р.), волонтер уманського Центру “До Перемоги!”. Друкувалася в газеті “Шевченків край) (м. Звенигородка), збірці уманських авторів “Постріли слів”, літературному альманасі “Листи до Миколая” (м. Хмельницький), журналі “Чорнильна хвиля”, літературному часописі “Боговиця” та ін. Вірші пише з 13 років, нині в декретній відпустці. Донька- Поліна Чоловік – військовослужбовець, нині в зоні проведення АТО.

Неодноразово організовувала Поетичні читання в “Софіївці”.

“Пишу, здебільшого, про любов в усіх її проявах, але з теперішніми подіями на сході України, пишу про тих і для тих, хто на війні!” – каже вона про себе.

Пропонуємо її вірші.

“Ну, здрастуй, Коханий! Як справи на фронті?

Хоч іноді чути спів солов`я?

Як часто мружиш очі до сонця?

Хай буде незламною доля Твоя.

Життя у нас тихе, розмірене й мирне.

Вже донечка наша пішла в дитсадок.

Без Тебе самотньо, душа скоро звикне

Щоночі ридати, забившись в куток.

А вдень трохи легше: то дім, то робота,

Сусіди новинами серденько рвуть.

Та Ти не хвилюйся, прийде Перемога!

Запустимо разом у небо салют!

А поки тримайся, рятуй Батьківщину.

Співай: “Ще не вмерла…” в запеклім бою,

І згадуй малесеньку нашу дитину,

Яка всім говорить: “Я Тата люблю!”

Добраніч, Коханий! Піду подрімаю,

А зранку напишу нового листа.

Цілую і міцно Тебе обіймаю!

З любов`ю-повагою жінка Твоя”.

* * *

Ці речі пахнуть тобою,

Пилюкою з фронту, нудьгою за домом!

Я їх обіймаю сльозою,

Ховаю-описую словом!

Ці речі набралися смутку,

Але зберігають терпіння.

Я вдягнуся в твій кітель і куртку,

Серце стиснеться до оніміння!

Ці речі лежать на подушці,

Бо дуже пахнуть тобою!..

* * *

Грію душу любов`ю, тому зобов`язуюсь жити!

В невідомості Долі самотність гублю.

Я прийшла у цей світ, щоб творити,

І колись власну зірку зловлю!

Сонце в поміч мені обіцяє світити щосили,

І зробити дарунок – частинку тепла.

Ніжні руки поета будуть тремтіти

Від сердечного слова, яке зберегла!

Грію щастя долонями мирного неба,

Обіймаю свідомість німого дощу.

Моя мрія в руках незвичайного Лева,

Стальну волю якого не відпущу!

* * *

Обожнюю холодні підвіконня,

Блокнот і ручку, вірші досхочу.

Ніяких правил, власне беззаконня,

Сонливу душу ночі доручу.

Коли всі рідні полягають спати,

Гаряча кава заміняє ковдру.

Так просто, виявляється, кохати,

І написати щастю оду.

Щоб описати тисячі думок,

Я з тишею домовлюся завчасу.

Ні краплі звуку, спалахи свічок

І погляд у вікно одразу.

Обожнюю холодні підвіконня!..

* * *

Не проганяй, бо я прийшла прощатися!

Із совістю, із юністю, з печаллю.

Мабуть,запізно в погляді купатися,

Своєю грішністю нашкодила коханню!

Не заспокоюй,я прийшла востаннє,

Аби рядки забрати ненаписані!

Дай відповідь на тихе запитання:

“Ми божевільні,чи життям залишені?”

Не відпускай, це ж я прийшла прощатися!

Скажи,що любиш, слова потребую!

Ми будемо в поезії кохатися,

За ніжністю твоєю так сумую!..

Не заспокоюй,я прийшла востаннє!..