На Черкащині виникла проблема з українською мовою

17 травня Петро Гогунець написав у “Фейсбуці” заклик навчити одну із ватутінських продавчинь української. Чоловік скаржиться, що на його прохання перейти на державну мову, жінка відмовилась, аргументуючи свою позицію тим, що вона не знає української і їй зручно розмовляти російською. Гогунець написав заяву на ім’я керівництва супермаркету з вимогою вжити заходів щодо норовливої продавчині, а також навчити її державної мови.

Цікавимось думкою містян, як вони бачать цю ситуацію.

─ Ватутіне – це шахтарське містечко, ─ каже Лідія Ковтуненко, ─ і тут осіло багато етнічних росіян, тому російською дуже часто спілкуються не тільки в родині, але й на вулиці. Ми вже всі до цього звикли. Однак є люди, яких це дратує. Я спочатку постійно заступалася, мовляв, нехай говорять, як хочуть, аби зла одне одному не робили. Є багато російськомовних людей, які на практиці більші патріоти України, ніж ті, що розмовляють українською і ходять у вишитих сорочках. Але згодом я зрозуміла, що нічого нікому не доведеш – усі залишаються при своїх думках. Очевидно, якоюсь мірою, це ще й закон бумеранга. Довгий час українська в нашому місті була під утиском, “немодною”, навіть хибно вважалась мовою неосвічених селян, а тепер колесо історії покотилось в інший бік. Тож виходу нема. Треба вчити українську, тим паче, що це одна із найпрекрасніших, наймелодійніших мов світу.

─ А я вважаю, краще говорити російською, ніж ламаною українською або суржиком, ─ суперечить Віктор, прізвища називати не хоче. ─ Багато так званих патріотів говорять дуже безграмотно і пишуть теж, зате інших повчають, як треба говорити. Краще б самі сіли за підручники.

─ Це все балачки!─ наполягає Антон Раєнко. ─ Ми живемо в Україні, тож повинні всі поважати її мову й культуру. Коли ви поїдете за кордон, то не факт, що вас обслуговуватимуть скрізь англійською, а тим більше російською, хоч вони і вважаються теоретично мовами міжнародного спілкування. В Угорщині – угорська, в Німеччині – німецька, у Франції – французька. І всі, хто їде туди чи то працювати, чи гостювати, обов’язково бере з собою розмовник, щоб хоч мінімум засвоїти з національної мови. Тільки в Україні можна будь-де обійтись російською. Це ганебно, іноземці вчать нашу мову, а ми тут живемо й розказуємо, що нам “трудно говорить по-украински”. Тобто, китайцям, японцям, що сюди приїжджають, легко, а нам ─ “трудно”. Нема слів, чи то в нас інтелекту не вистачає, щоб опанувати мову своєї країни, хай навіть для когось нерідну?

─ Мій колишній чоловік, ─ продовжує тему пані Лідія,─ коли навчався у школі, казав, що соромився говорити українською, бо з нього насміхались однокласники. Ця дитяча травма так засіла йому в голову, що він і зараз соромиться. А я тепер соромлюсь, що любила такого чоловіка. Може він і не винен, але безхарктерність на обличчя. Як можна соромитись мови своєї матері, мови бабусі й дідуся, мови Шевченка, насамкінець, якого шанує увесь світ. Я колись чула, що за кількістю пам’ятників наш Кобзар посідає перше місце у світі. А ми, ” Золотого Тамерлана онучата голі”, його соромимось. Сором нам, ще й великий.

На останок хочеться процитувати військового журналіста з Польщі Б’янку Залевську, інерв’ю з якою оприлюднив сайт “C14 news” 15 травня у “Фейсбук”: “Більш ніж половина українців розмовляє мовою агресора. Для мене шок, коли я приходжу в магазин і звертаюся по-українськи, а продавець відповідає мені російською. Як це можливо, що я вивчила мову за рік, а корінні українці не можуть її вивчити за все життя?”

Є над чим подумати…

Тетяна ІВАШКЕВИЧ