Вісті Черкащини Мотанки волонтерки з міста на Звенигородщині: обереги для воїнів і для душі
Під час війни навіть найпростіша справа може стати подвигом. Хтось тримає зброю, хтось – волонтерський фронт. Але справжня сила – у серці, здатному віддати тепло іншим. У селі Багачеве живе жінка, яка з’єднала в собі міць і ніжність. Вона звиває «плутанку» з дроту, аби зупинити ворожі танки, і створює мотанки-обереги, щоб захищати душі.
Жінка з багатим серцем
Тетяна Мотіна народилася 1960 року. Її життя – немов вишита доля: двоє дітей, маленька онучка, що вже тягнеться до пензля, сидячи поруч з бабусею. У цій тихій миті – затишок, але думки далеко звідси. Там, де її син.
«Він пішов на війну ще у 2014-му, – говорить мати, стискаючи в долонях фотографію. – Зараз стажується у Великобританії, щоб згодом навчати молодих, недосвідчених хлопців. А тоді… коли був на нулі, я жила від дзвінка до дзвінка. Дихала рідним голосом».
Її очі – як глибокі озера, у яких відбивається біль. Син розповідав, як одного разу серед тіл побачив дитину. Маленьку, беззахисну. «Каже, що аж серце йому розірвалося. Така ж, як моя онучка… Побратими кинулися збирати загиблих. А він стояв, мов закам’янілий». Тетяна не плаче. Її сльози – усередині. Вона з тих жінок, що несуть світло, навіть коли навколо морок. Її серце – храм, у якому живе молитва за сина, за всіх, хто боронить рідну землю.
«Плутанка» й сітки для фронту
Коли почалася повномасштабна війна, Тетяна діяла без вагань. Її серце, загартоване роками тривог, підказувало: треба бути корисною. Працюючи в міській раді, вона одразу долучилася до волонтерських справ. «Ми плели маскувальні сітки, крутили “плутанку” з дроту, щоб техніка не могла проїхати, – танки, машини. Робили все, щоб підтримати хлопців», – згадує наша співрозмовниця.
Робота виснажувала. Пальці німіли, шкіра тріскалася, але жінки не зупиняються й понині. Кожна сітка – як оберіг. Кожна «плутанка» – як щит. Тетяна вірить: десь там, на передовій, її син і його побратими, інші «синочки» матимуть шанс. «Коли серце рветься, треба плести, – каже вона. – Інакше розсиплешся сама».
Магія мотанок
Згодом у жіночих руках почали народжуватись мотанки. Тиха, зосереджена робота, що перетворювала клаптики тканини на обереги. Перша лялька – для благодійного аукціону. А далі – для воїнів. До печива, яке пекли жінки, Тетяна кріпила мотанку чи браслет і відправляла на передову. Маленький дарунок – ніби промінь тепла, ніби нагадування: вас чекають, вас люблять, за вас моляться. «Коли я роблю мотанки, то вкладаю в них любов і доброту, – каже майстриня. – Робити їх з «кислою усмішкою» – гріх. У них треба вкладати душу».
Серед її улюблених – біла лялька з крилами на ім’я «Свобода». Є й інші, глибоко символічні: солдат-захисник, над яким схилилася дівчина-ангел, або жінка з дитинкою на руках. Остання, за словами Тетяни, стала пророчою – невдовзі у знайомої народилася донька. Ті мотанки – своєрідні молитви, сплетені з тканини. Незабутні спогади. Незгасна віра. Одного разу боєць написав: «Дякую за мотанку. Вона зі мною в рюкзаку. Як матінка, оберігає». Жінка прочитала й довго мовчала, тамуючи гіркі сльози. А потім зробила ще одну для нього, з новим крилом надії.
Послання в майбутнє
Якби її мотанки могли говорити, вони б шепотіли: «Живіть у мирі та дружно». А якби стали образом майбутнього – то це була б Перемога. З крилами, мечем і жовто-блакитними кольорами.
Попри втому й біль, Тетяна не опускає рук. Її тримають діти, онучка, і внутрішнє незгасне світло. «Я теж починала з першої мотанки й знала: вона вийде. Якщо ні – перероблю. Головне – мати натхнення і бажання», – каже початківцям. А всім українцям – найважливіше послання:
«Я вірю в нашу перемогу. Закликаю допомагати воїнам усіма силами. Не опускати руки, а йти вперед. Тільки так ми зможемо здолати одвічного ворога».
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
