Хліб від Любові Гринько для звенигородців

З хлібом на сьогодні, слава Богу, проблем у нас немає: бери стільки хочеш і який хочеш. У Звенигородці хлібобулочними виробами торгує понад два десятки торговельних закладів. Це – окрім спеціалізованих. «Український», «Галицький», «Козацький», «Бородінський», «Придніпровський», «Заварний» – всіх найменувань хліба не перелічити. Проте асортимент його постійно поповнюється. Зокрема й за рахунок місцевих виробників.
Любов Гринько над назвою витворів своїх рук не особливо мудрувала, бо як жартує сьогодні, головне – не форма, а зміст. Щодо хліба, то це «Білий домашній», «Сірий із восьми злаків», «Чорний», «Бездріжджовий», в які Люба, можна сказати, вкладає всю свою душу.
– Ні, спеціальної освіти не маю, – посміхається вона. – Після школи, правда, училася в Канівському профтехучилищі на майстра-виробника художніх виробів з кераміки, отож мала справу з глиною. Звичайно, глина і тісто – то далеко не одне й те ж. Проте під час роботи з ними є багато чого спільного. Скажімо, якщо для кераміки добирають різні за речовинним складом глини, то і в хлібопекарстві кінцевий результат залежить вже від якості й сортів борошна. Та це я зрозуміла вже тоді, коли взялася випікати хліб на професійній основі.
Спонукали ж до цього жінку суто житейські обставини: переїзд з міста та сільська околиця. До переїзду завжди мали на столі свіжий хліб, а тут поки доберешся до магазину… Та й вибір там не такий вже й широкий.
– А що, коли спробувати самій спекти?– задумалась якось. Спробувала. І … вийшло, як у тій приказці: перший млинець нанівець. Та не опустила рук. Вишукувала різні рецепти, вибирала найбільш підходящі. І хліб вдався. Та такий, що за одним присідом від нього й крихти на обідньому столі не залишилося.
Успіх окрилив молоду господиню, тож взялася навіть експериментувати. В основному користувалася рецептами, взятими з Інтернету та кулінарних книг, проте завжди додавала до цього щось своє. При цьому відмовилася від будь-якої «хімії», використовуючи лише натуральні добавки.
– Любо, так у тебе ж золоті руки, – смакуючи тим хлібом, не раз говорили знайомі. – Чом би не взятися тобі за підприємництво?
Подумала, порадилася з рідними. І почала випікати хліб не тільки для власної родини, а й на продаж. Коли ж у центрі Звенигородки почали розбудовувати торгівельні зали «ДаРинку», відкрила там свою крамничку «Випічка з любов’ю», котру відразу ж облюбували звенигородчани. Особливо людно тут в базарні дні, коли і місцевий, і приїжджий з довколишніх сіл люд прямує повз крамничку на ринок. Не всі, зрозуміло, купують хліб – досить «ходовою» є тут смачнюча випічка. Ще теплі, тільки-но витягнуті з духовки, пиріжки з найрізноманітнішою начинкою йдуть нарозхват.
Тільки й чути тоді:
– Мені з сиром!
– Мені з маком!
– А з полуничним джемом ще є?
Вона вже достатньо вивчила свою клієнтуру. І навіть може сказати, скільки покупців буде не тільки завтра чи післязавтра, а й через тиждень–другий. Знає, скажімо, що наприкінці місяця купуватимуть у неї менше: «Тоді в пенсіонерів, які є найбільш законослухняними, майже всі гроші, що залишилися від пенсій, йдуть на оплату за «комуналку»».
Чи не з огляду на їх статки, і буханці та паляниці Любові Юхимівни невеликі, півкілограмові, а отже, й значно дешевші тих, що пропонують в інших магазинах. Хоча на замовлення виготовляє й більші.
Сьогодні три духовки, які використовує жінка, ще забезпечують попит на її вироби. Та цілком можливо, що доведеться розширюватися. А ще вона останнім часом все частіше задумується про піч – справжню, з якої вироби будуть ще більш «домашніми» й духмянішими. Бо зупинятися на досягнутому не хоче.

Михайло НЕЧАЙ