Джерело на Звенигородщині потопає у смітниках

«Схили яру, як і його дно побіля джерела, зарясніли справжніми звалищами різного непотребу»

Свого часу один з батьків-засновників США Бенджамін Франклін сказав: «Ми пізнаємо цінність води лише тоді, як колодязь пересихає». В слушності цих слів жителі Звенигородки переконалися тоді, як у їхні квартири з існуючого водозабору почали подавати воду, котру можна використовувати тільки для технічних потреб і аж ніяк не для пиття. В цьому нічого дивного немає: окрім всього іншого, Гнилий Тікич, з якого комунальне підприємство «Водопостачання та водовідведення Звенигородської міської ради» здійснює поверхневий забір води, значною мірою забруднений і обмілів, а строк експлуатації самого водозабору завершився ще у 2000 році. І хоч в міській раді людей намагалися переконати, що становище виправлять, звенигородці зрозуміли, що це надовго, якщо не назавжди, і стали все активніше освоювати місцеві джерела. Одним з найбільш популярних стало належно обладнане джерело біля пляжу на Гнилому Тікичі. Біля нього майже завжди вишикувалися черги. Проте з часом у підземні води, що живлять джерело, став проникати бруд від побутових відходів і навіть гноярок з ближніх садиб, які почали розбудовувати в цьому мікрорайоні. З інших носіїв питної води найближчим для жителів міста є джерело, розташоване при виїзді з Звененигородки, на дні яру майже навпроти Пагорбу Слави. Саме воно забезпечувало життєдайною вологою переважну частину Звенигородки – тут ще в тридцяті роки минулого вже століття функціонувала потужна водокачка.

Характерно, що навіть німецькі окупанти належним чином оцінили цю воду і відремонтували водокачку, зруйновану в ході бомбардування та бойових дій. Проте у повоєнний час, після будівництва основного водозабору на Гнилому Тікичі, від водокачки залишилися хіба що залишки кам’яних стін, що огороджували територію та саме джерело, котре залишається досить повноводим. До нього й подався різночинний люд, як то мовиться, і пішо, і кінно. Оскільки добиратися сюди й назад, особливо в зимовий час, дещо складно, нині покійний громадський активіст Василь Гливенко, брався вивести воду з яру «нагору». Проте його проекту місцева влада не підтримала і лише завдяки екс-депутату Верховної Ради України Валентинові Ничипоренку, і дорогу на схилі яру до джерела, і саму місцину побіля нього було облаштовано належним чином. Й, аби убезпечити територію від заїзду автомобілів, дорогу цю перегородили двома залізобетонними блоками.
Та недовго простояли ті блоки – скоро їх мов корова язиком злизала і почали безборонно з’їзджатися до джерела автомобілі, створюючи незручності для «пішого» люду, а в негоду тягнучи за собою болото. Але й цього декому виявилося мало – схили яру, як і його дно побіля джерела, зарясніли справжніми звалищами різного непотребу, основними серед якого – використані пластикові пляшки. Й нікого це особливо не хвилює, тоді як колись такі місця біля води вважалися майже святими. Втім, вони й залишаються такими у багатьох західних регіонах. Скажімо, у Моршині, що на Львівщині, де біля джерела Божої матері збудували й відповідно обладнали капличку, тож лише помолившись, чи бодай осінивши себе хресним знаменням, набирають там воду.
Звичайно, тамтешня вода відома майже всім своїми лікувальними властивостями. Проте мають цінувати свою воду і звенигородці. Старожили розповідають що вона близька до мінеральної і поліпшує загальне самопочуття, лікує нежить та ангіну і навіть захищає від грипу. Наскільки це вірно, судити важко. Проте дослідження, проведені Українським науково-дослідним інститутом медичної реабілітації та курортології, свідчать, що в ній є значний вміст кремнію. А про властивості кремнієвої води знають навіть пересічні школярики.

Михайло НЕЧАЙ