Дорога довжиною в сто років

21 квітня буремного 1918 року сім’я звенигородського ремісника Свирида Кобилецького поповнилася ще однією, восьмою дитиною. Бажаючи світлої долі їй і всій родині, дівчинку нарекли Надією. Та життя повернуло по іншому. Через рік після її народження помер батько, а мами не стало, коли Надійка ледь зіп’ялася на ноги. Тож за батька й за матір для малечі стали старші – сестра Ганна та брат Іван – майбутній літературознавець, письменник, доктор філологічних наук, якого знатимуть за офіційним літературним псевдонімом як Юрія Кобилецького.

Як і старші, особливо Іван, дівчинка тягнулася до науки. Особливо вабила її мова й література. Здобувати ж відповідну освіту в Києві чи Харкові не дозволяли злидні, котрі обсіли з усіх боків Кобилецьких в голодні тридцяті роки. Тож першим навчальним закладом для Надії був сільськогосподарський технікум в селі Козацькому Звенигородського повіту – і від дому недалеко, і стипендію, хай навіть мізерну, дають. Оскільки ж закінчила технікум з відмінними оцінками, змогла отримати направлення на мовні курси у Вінницю. А далі була робота в селі Княжі на рідній Звенигородщині – в тамтешній школі вона викладала українську мову й літературу.

Згодом молода вчителька отримує направлення на Львівщину. Там, у старовинному місті Дрогобичі, Надія успішно поєднує роботу в бібліотеці з навчанням у вчительському інституті. Влітку 1941 року вона, одна з кращих студенток філологічного факультету, мала отримати диплом. Та війна перешкодила здачі державних іспитів. А про подальшу роботу на просвітницькій ниві нічого було й говорити. Рятуючись від голоду й холоду, Надія повертається до Звенигородки. І – потрапляє, як то мовиться в народі, з вогню та в полум’я. Звідси її разом з іншими дівчатами й хлопцями відправляють на примусові роботи до Третього Рейху.

Тяжка робота, невимовна туга за рідними і близькими… Здавалося, вже ніколи не побачить їх. Тож не передати словами тієї радості, коли почула про капітуляцію нацистської Німеччини.

Повернувшись у переможному сорок п’ятому до рідного міста, дівчина відразу ж потрапляє у вир громадського життя, починає працювати в редакції газети «Шевченків край». Та невдовзі, оскільки вчителів у школах бракувало, викладає українську мову та літературу в низці освітніх закладів району. А рідним домом для Надії Свиридівни, яка незабаром, по заміжжю носила вже прізвище Прокопенко, стала Звенигородська восьмирічна школа №1. Понад двадцять п’ять років педагогічної діяльності віддала вона їй.

Та й після виходу на пенсію не відсиджувалася вдома, а ще тривалий час працювала на так званій заміні в багатьох школах району, де, як і в самому місті, залишила після себе добрі спомини. Відмінний філолог, літературознавець, вихователь, справжній фахівець і вчитель – саме так розповідають про колегу шановані у Звенигородці майстри педагогічної ниви Ніна Мусіївна Євтушенко, Світлана Олександрівна Бондаренко, Тетяна Панасівна Пакош, Микола Степанович Сусліков та багато інших. А колишні її учні, які вже теж досягли пенсійного віку, постійно підтримують зв’язок зі своєю улюбленою вчителькою. Навіть потому, як переїхала вона до дітей у Черкаси.

Двоє їх у неї. Донька Таїса теж обрала мамину професію, працювала в дошкільних закладах Черкас вихователем та методистом. Син Леонтій – інженер, працював у Смілі на радіозаводі. В своє сторіччя ювілярка має чотирьох онуків, п’ятеро правнуків і не злічити скільки учнів, які в ці ювілейні дні, разом зі спогадами про нелегке тривожне і водночас таке прекрасне життя, проходять перед її очима такими юними, жвавими і залюбленими в життя.

Вони ж з усіх куточків України шлють їй свої найщиріші вітання й побажання. Ось і від імені випускників 1973 року Звенигородської восьмирічної школи №1 звертається до неї відома на Звенигородщині працівник культури Ніна Іванівна Писар (Подолянська): «Шановна Надіє Свиридівно, Ваші випускники вже теж у поважному віці, але і сьогодні ми чуємо Ваш голос, Ваші настанови і поради, а головне, ми пам’ятаємо те материнське тепло, яке випромінювали Ви до кожного з нас. Й ми дякуємо долі, що у нашому житті були і є Ви…»

Михайло НЕЧАЙ