99-й Новий рік Сергія Бендюженка

Спілкуючись з Сергієм Бендюженком – одним зі старожилів Звенигородщини, не зразу й повіриш, що торік відзначив чоловік своє 98-ліття. Кремезний, широкоплечий, він, попри свої роки, не тільки читає без окулярів, без сторонньої допомоги справляється з домашніми роботами, але й успішно утримує пасіку, яка нараховує майже 30 бджолосімей. Взагалі ж Сергій Григорович впевнений, що саме пасіка дає йому силу і здоров’я, а, отже, й довголіття.

Повертаючись думками у своє, не таке вже й радісне та безхмарне дитинство, він щораз вихоплює звідти спогад про десь викуплену батьком дуплянку, з якою були пов’язані мрії всієї родини – мати власну пасіку. Та мрії так і залишилися мріями: в Лозуватці, як і в інших селах, весь люд зганяли до гурту, в колгоспи, усуспільнюючи господарства. Активісти насильно забрали всю живність й з двору Бендюженків, не забувши заглянути і в засіки та вигорнувши звідти все, до зернинки, збіжжя. Про яку пасіку можна було говорити! Та все ж, як би там не було, малий Сергійко встиг зацікавитися метушливим життям бджіл, осягнувши й ази догляду за ними. Ніби знав, що знадобиться це колись в житті.

І таки знадобилося. Тоді, як вже називали його шанобливо Сергієм Григоровичем. Але до цього він ішов так довго. І так важко. Через лихоліття війни, крізь недовіру і нерозуміння.

Про початок війни він почув, будучи студентом передостаннього курсу Черкаського ветеринарного технікуму. І вже незабаром став у солдатський стрій. Після короткої муштри – оборонні бої на Дніпропетровщині, де, як йшлося у зведеннях, переважаючі в живій силі і бойовій техніці, гітлерівці «захопили стратегічну ініціативу». Що то за ініціатива, червоноармієць Бендюженко мав змогу швидко дізнатися, потрапивши разом з бійцями свого підрозділу в оточення, а потім – за колючий дріт табору для військовополонених. Тоді доля була милосердною для хлопця – він зумів вирватися на волю і, пробираючись ночами ярами і перелісками, добратися на Шполянщину. Коли ж дійшов до рідної домівки, дізнався, що в Лозуватці – німці. Деякий час переховувався від окупантів і їх прислужників. Та в селі все на видноті. Донесли раз про нього старості. І потрапив хлопець в списки молоді, яку мали відправляти на роботи до Третього рейху. Втікав з невільницького вагона. І раз. І вдруге. І знову переховувався від людоловів.

Визволення прийшло напровесні сорок четвертого. Тоді Радянська армія невпинно рухалася вперед, звільняючи Україну від фашистських окупантів. Й поріділі в боях підрозділи, передусім, матінку-піхоту, поповнювали місцеві жителі.

– Зброю добудете в бою, – похмуро кинув полковий командир вишикуваним на сільському майдані новобранцям.

Цей обпалений війною офіцер діяв згідно з відповідною директивою, в якій містилися певні вказівки щодо поводження з тими, хто був у полоні чи перебував з сорок першого на окупованих територіях. Тому й кидали таких новобранців у бій голіруч, навіть не переобмундирувавши. І йшли вони у пекло, маючи надто мало шансів вийти звідти живими. Проте на перших порах рядовому Бендюженку вдалося розминутися з ворожою кулею. Й хоч пізніше потрапив до госпіталю, довго там не затримався – невдовзі разом з бійцями свого підрозділу визволяв Молдавію, Румунію, Болгарію, Югославію, Угорщину. Закінчив війну у Австрії.

Повернувшись додому, працював у колгоспі і заочно закінчував технікум, здобуваючи освіту зоотехніка.

– Ось тоді і зіткнувся я знову з бджолами, – всміхається своїм споминам мій співрозмовник. – Прибігає якось до мене з поля жінка-сапальниця, перелякана така. Там, кричить, якісь мухи на мене напали, не дають сапати.

Дивлюся, а то – бджолиний рій, що вирвався на волю. Заманив я його до покинутого двору, та й думаю, що далі з ним робити. Бо ж у мене ні вулика, ні рамок. І «поселив» бджілок в … собачій будці, яку надибав на подвір’ї. Оскільки ж через дорогу цвіла гречка, бачив, що робота бджолам знайдеться. Під осінь утеплив цього своєрідного «вулика», заніс його до хліва. Та й геть забувся про нього. Аж весною похопився: пропали, думаю, мої бджоли. А вони, виявляється, вижили. Ось так і почав я пасічникувати…

Звичайно, пасіка забирала чимало вільного часу. А скільки мав він його, працюючи вже головним зоотехніком у Княжі? До того ж, окрім основної роботи, будучи депутатом обласної ради двох скликань, займався й громадськими справами. Та по-справжньому взявся за бджільництво вже після виходу на заслужений відпочинок. Бджоли його і лікують, і розраджують, і надихають.

– Коли працював, не було коли про здоров’я думати, – розповідає Сергій Григорович. – А тим часом війна нагадала про себе то однією болячкою, то другою. Вичитав я тоді в одній брошурі про цілющі властивості прополісу. Спробував. І що ви думаєте – допомогло! Взагалі ж різні хвороби мене обминають. Ото лише нога болить від давньої контузії…

Про цілющі властивості меду і похідних продуктів бджільництва він може розповідати годинами. Як і про самих бджіл. Маючи багатющі знання, передає свій досвід пасічникам-початківцям, охоче допомагає їм в обзаведенні бджолосім’ями. Але лише тим, хто з душею береться за бджолярство. Якось прибився до нього такий собі «крутелик» десь з-під Києва.

– Продайте, – каже, – дві бджолосім’ї, гарні гроші даю!

– А ти хоч знаєш, що з ними робити? – запитав Сергій Григорович.

А той: «Та в мене вже був вулик, але пропав».

Поцікавився пасічник, з якої то причини загинули бджоли і, зрозумівши, що до того призвело недбальство, відмовив чоловікові. Почитай, сказав, відповідну літературу, повчись, а вже тоді заходь до мене.

– І заходив? –запитую в Сергія Григоровича, нагадавши йому про той випадок.

– Де там. Значить, добре, що не дав йому з бджіл збиткуватися, – відповідає він.

І після короткої паузи:

– За кожну справу треба братися не просто так, знехотя, а з бажанням. Я б сказав, з любов’ю. Тоді й толк буде…

Феофан БІЛЕЦЬКИЙ