Вісті Черкащини «Золотий Хрест» за відвагу: історія військовослужбовця з Тальнівщини
Військовослужбовець з Тальнівщини Андрій Книш, якого побратими знають під позивним «Молдаван», удостоєний почесної відзнаки Головнокомандувача Збройних Сил України – нагрудного знака «Золотий Хрест». Про це з гордістю розповідає його батько Анатолій Миколайович.
Історія Звитяжця почалася далеко від українських полів – у місті Бєльці, що в тодішній Молдавській РСР. Там він народився 1 жовтня 1979 року, там зробив свої перші кроки й пішов до першого класу. Але вже у 1990-му сім’я переїхала до Майданецького – на батьківщину його тата.
Сільська школа стала для хлопця новим випробуванням: навчання українською мовою після російсько-молдавської системи давалося нелегко. Проте він упорався, подолав цей бар’єр і гідно закінчив навчання. Далі – робота, навчання на механічному відділі Уманського сільськогосподарського технікуму. Працював у різних місцях, отримав водійське посвідчення. До армії свого часу не взяли – за станом здоров’я. Андрій працював на швидкій допомозі в Майданецькому, а потім став далекобійником. Його дороги пролягали від Києва й Одеси до різних куточків України.
Потім прийшла повномасштабна війна. Андрій тоді жив у Перлині біля моря. Батько сказав йому лише одне: «Приїжджай додому, буде видно». Він послухав, повернувся і став у стрій. Спершу – місцева тероборона, а згодом фронт.
Воював у Черкасах. Двічі опинявся в оточенні під Пісками, біля Донецького аеропорту. Був поранений, контужений, довго лікувався. Та навіть тоді, коли лікарі витягали з тіла осколки, він уже думками був там – із побратимами. Після відновлення – знову на передову.
Чотири місяці тримав оборону під Часовим Яром, під Бахмутом, на передових позиціях. Сьогодні Андрій – командир мобільної групи на Сіверському напрямку. Служить під Харківщиною, між Сумщиною та Полтавщиною, у постійних переїздах, під тривогами й гуркотом війни. Його позивний – «Молдаван».
«Там, де він, небо завжди тривожне, дрони гудуть, а земля стогне. Але навіть там його тримає любов до дому і сила роду», – каже тато.
І справді, навіть серед війни його тримає світло сім’ї. Дружина Наталія. Донька Тетяна – вчителька у Смілі. Онука Владислава – гордість і надія роду. Сам Анатолій Миколайович уже прадід, а його батько – прапрадід. Рід сильний, як корінь дерева, що витримує бурі.
31 грудня Андрій отримав свою відзнаку – «Золотий Хрест». Хоч і не одразу переслав фото батькові: там, на передовій, своя гаряча пора. Та ця нагорода – це більше, ніж просто знак. Це вдячність за те, що Воїн тримає для нас небо й землю.
Його позивний – «Молдаван». Але серце – українське. Там, де він, – тривога. Там, де чекають на нього, – тиша і любов.
І ми віримо: він повернеться додому. Повернеться до рідних полів і знайомих доріг, до доньки, внучки й тиші своєї землі. І знову поїде в дорогу. Уже не по війні, а по мирних дорогах України.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
