Вісті Черкащини «Живу для людей»: лікарка з Тального про довгу дорогу в медицині
У спекотний липневий день, коли жнива стиглого літа переплітаються з відлунням доль, Наталія Іванівна Попсуй переступає поважну межу – 70 років. Цей ювілей – особливе свято долі, сповненої відданості, чесності й внутрішньої сили. А вже за два дні, на світанку 27 липня, вона відзначить ще одну важливу подію – День медичного працівника. Біографія цієї жінки – літопис витримки й гідності. У ній – вірність професії, відданість тим, хто потребує допомоги, і, найголовніше, вірність собі.
«Мріяла допомагати іншим», – говорить Наталія Іванівна спокійно, без урочистих інтонацій. У голосі – твердість, народжена роками служіння. Перед нами – людина, котра, попри всі труднощі, не зійшла з обраного шляху.
У молодості, коли мрії ще здавались близькими, для вступу до медичного вишу не вистачило одного бала. Та цей епізод не став вироком. Розпочавши професійний шлях санітаркою, пані Наталія поступово здобувала досвід і гартувала характер. Кожен день у лікарні наближав до омріяної мети. Витримка й цілеспрямованість допомогли пройти цей шлях – від найскромнішої посади до почесного звання лікаря. Коли з’явилась нагода, скористалася нею з гідністю. Наполегливість, глибоке відчуття обов’язку та віра в покликання стали опорою в найвідповідальніші моменти.
Білий халат для Наталії Попсуй – це друга шкіра, немов виткана з її власної сутності. Уже понад сорок років вона стоїть на передовій людських тривог, де біль і страх вимагають не лише ліків, а й присутності, слова й розради. Лікарка завжди поруч: спокійна, стримана, уважна там, де стискає в грудях, де серце б’ється на сполох.
На передовій людських тривог
Медичний шлях героїні нашої оповіді розпочався ще в юності. Спочатку санітарка, чиї руки щодня дотикалися до чужого болю. Один бал, що відділяв від омріяного медичного вишу, не зламав її прагнення, а лише загартував волю. Кожен день у стінах лікарні був уроком, додаючи витримки, досвіду й непохитної сили. Згодом – навчання в Київському медичному університеті імені Олександра Богомольця, здобуття фаху, практика. Й ось – власна дільниця, де кожен пацієнт став частиною її великої родини.
Вона працювала з підлітками – тими, кого дорослі часто не розуміють, а діти вже не приймають за своїх. З 2006 року Наталія Іванівна стала сімейною лікаркою, і під її дбайливою опікою опинилося понад 1800 доль. За графіком, як й інші лікарі, вона долає шлях до найвіддаленіших сіл, адже біль не чекає розкладу, а люди, яким важко дістатися до Тального, потребують її допомоги. Там людину в білому халаті чекають, як промінь надії в темряві недуги.
Ім’я Наталії Попсуй не з’явиться у гучних телевізійних сюжетах, а стіни її кабінету не прикрашають численні нагороди. Проте щодня, за цими скромними дверима, відбувається щось значно важливіше: народжується довіра, лунає розмова, починається лікування й приходить полегшення. Коли пацієнт виходить з полегшеним серцем або без болю, цей день вважається вдалим. Це тиха щоденна перемога сімейної лікарки.
На зламі епох – з відкритістю
Медицина стрімко змінювалася. Наставали реформи, з’являлися комп’ютери, цифрові рецепти та телемедицина. Проте разом з цим прийшли й нові труднощі. Особливо для літніх пацієнтів, які губляться в смартфонах, не знають, як знайти рецепт у додатку чи як укласти декларацію. І тоді лікарка та її медсестра Людмила Миколаївна Білоус стають ще й цифровими провідниками в цей новий світ.
«Раніше ж їздили на конях, а тепер на машинах. Так і ми. У нову епоху йдемо», — каже Наталія Іванівна з тією мудрою простотою, притаманною лише тим, хто справді бачить суть речей.
Її погляд – завжди на пацієнта. І навіть у змінених реаліях війни, коли біль і тривога стали фоном життя, вона не відступає. Більше онкологічних, більше серцевих, більше психічних станів. І більше потрібно бути з хворим поруч.
Лікарська емпатія – відкрита й жива
«Чим більше людям даєш, тим більше повертається», – це головне кредо Наталії Попсуй. Її людяність безумовна. Вона ніколи не підвищить голосу, не принизить. Навпаки, підтримає, пояснить, направить. Для неї вік – лише цифра. Лікарка вчиться й досі і не цурається порад молодших колег: «Вони по-іншому все сприймають. І це добре». Її емпатія жива, не зачерствіла. І саме тому на медичній ниві вона ще так необхідна.
«Ніколи не ображай людину. Краще допоможи їй», – каже пані Наталія. Це її щоденна практика й тиха обітниця, яку вона виконує не для слави, а для совісті.
«Це підсумок і водночас – надія», – говорить вона про свій ювілей. І в цьому реченні – мудрість. Попри поважний вік, фахівчиня не зупиняється, а, навпаки, прагне, аби навколо було більше здорових та щасливих людей.
Замість епілогу
У наш час, коли втома й тривога часто беруть гору, потрібні саме такі особистості, як Наталія Іванівна Попсуй. Вона з тих, хто не зламався, зберіг людяність і несе службу як справжнє покликання.
Хай буде міцним Ваше здоров’я, пані Наталіє! Хай завжди поруч будуть вдячність пацієнтів і шана колег. Адже ви – серце тальнівської медицини, а воно повинно битися ще довго.
З глибокою повагою до лікаря, до людини, до Жінки.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
