Вісті Черкащини 
Жити і допомагати: як дружина полеглого Героя з Тального знайшла сили йти далі
Соціальна працівниця Юлія Василівна Зозуля щодня допомагає тим, хто цього потребує найбільше. Незважаючи на власний біль і втрату, вона з неймовірною відданістю виконує свою роботу. Юля – дружина полеглого захисника України Сергія Зозулі, який поліг, боронячи наше майбутнє. Втративши найдорожче, вона знайшла сили йти далі, працюючи для людей, що потребують її підтримки. Юлин приклад – це тихий, але вагомий символ людяності та незламності. Ось уже рік працює вона в Тальнівському міському територіальному центрі соціального обслуговування, у відділенні соціальної допомоги вдома.
«Мене зустрів доброзичливий колектив, – пригадує Юлія Зозуля. – Колеги з першого дня допомогли освоїтися, познайомили з підопічними, яких у мене дванадцятеро. До кожного я приходжу двічі на тиждень. Ці люди потребують не лише допомоги по господарству, а й простого людського тепла – уваги, доброго слова або навіть жарту. Їм важливо почути новини чи поділитися своїми думками. Оскільки мої підопічні проживають у різних куточках міста, то я постійно в русі».
Спілкування з обездоленими людьми – це, мабуть, найскладніший виклик у роботі соціального працівника. Часом воно наповнене легкістю й жартами, а іноді огортає серце трепетом, коли люди відкриваються, згадуючи свою нелегку долю. Пропускаючи через себе їхні сповіді, жінка відчуває той біль, з яким вони живуть щодня. Це стає для неї випробуванням, котре змушує глибше задуматися над власним життям і переосмислити деякі речі.
Під час розмови ми не могли обійти стороною найболючішу тему – втрату Юлиного чоловіка, і запитали, як вона справляється з цим нестерпним болем. Сергій був прекрасною людиною, люблячим сином і братом, чудовим батьком, вірним другом, таким собі промінчиком сонця в їхньому житті.
«Родина – Сергійкова мама Надія Яківна, я і наш синочок Дениско – відчували підтримку зусібіч, – каже молода вдова. – Дякую всім людям, які були поруч: моїм батькам, друзям, кумам, рідним, однокласникам, колегам, сусідам… Усіх і не згадаєш. Кожен намагався допомогти, особливо в ті перші, найважчі дні, коли світ наче втратив свої барви. Як справляюся? Сама собі пояснюю – іншого виходу немає. Жити з цим болем доведеться до кінця. Іноді просто сиджу, вдивляюся у вікно, ніби чекаю, що от-от постукає в шибку».
Люди, переживаючи втрату коханих, часто кажуть, що життя поділяється на «до» і «після». «Це правда, – тихо погоджується наша героїня. – Я теж переосмислила все. Дивлюсь на світ інакше, зміцніла, стала менш вразливою. Втративши найдорожче, вже не маю чого боятися. Але попри все, я вірю: життя не закінчується з фізичною смертю. Я кажу Денискові: «Твій тато з небес спостерігає за нами, а та яскрава зірочка на небі – це він». Шкода, що Сергій не побачить, як виростає його син; вони ж були нерозлийвода. Коли приїжджав тато, у дитини було справжнє свято».
Юлія стверджує, що справжньою розрадою для неї стала робота, яка вимагає постійного руху: аптека, магазин, пошта. Трудівничка мчить від одного підопічного до іншого, занурюючись у кожну зустріч, немов у маленьку історію життя. Це заняття допомогло їй замислитися над сенсом існування: адже життя не вічне, і старість колись постукає у двері. Але, як би вона не намагалася, від своїх думок не втечеш.
Своєю історією Юлія Зозуля надихає інших не здаватися, навіть коли життя стає важким. Вона доводить, що навіть у темряві можна знайти світло, яке допоможе продовжити шлях. У її серці живе спогад про чоловіка, але також – і велике бажання робити світ кращим, починаючи з малого.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
