Вісті Черкащини 
Життєвий шлях педагога та громадського діяча з Тальнівщини
Тальнівщина в іменах
Дитинство і родина Ростислава Пироженка
Чоловік народився в 1959 році в родині вчителя та бібліотекарки в мальовничому селі на півдні тальнівського краю, де Гірський Тікич розділяє навпіл село крутими вигинами. Звідси й назва – Криві Коліна. Змалечку чув прекрасні українські пісні, доторкався до літературних шедеврів, купався в поезії.
Батьки Олександр Петрович і Надія Савівна вчили сина бути ввічливим, доброзичливим, безкорисним, допомагати тим, хто цього потребує. І робили це не повчанням, а власним прикладом, чим заслужили велику повагу односельців. Батько був учителем з Божою іскрою в серці. Його дуже любили й поважали учні, адже він вірив, що для педагога чужих дітей не буває. Олександр Петрович активно долучався до громадсько-культурного життя села, до останнього подиху співаючи в народному самодіяльному хорі «Яблуневий цвіт». Очолював Раду ветеранів, а земляки вшанували його званням «Почесний громадянин села Криві Коліна».
Надія Савівна несла культуру в сільське середовище, до неї тягнулися сільські трударі. Вона була головою обрядової комісії та активно висвітлювала в ЗМІ долі односельців. Кривоколінська сільська бібліотека, завдяки її зусиллям, була визнана однією з кращих у республіці та відзначена Міністерством культури України.
«Моє раннє дитинство часто минало в Папужинцях, рідному селі моїх батьків, – згадує Ростислав Олександрович. – Назавжди запам’ятався смак парного молока і домашнього хліба, який бабуся Тетяна, поки я ще спав, виймала з печі. Духмяний аромат, здавалось, огортав усе моє дитяче єство. За першої ж нагоди завжди їду в рідні два села – свої дві колиски на цій неспокійній землі. Теплі спогади про батьків і безтурботне дитинство назавжди залишаються в моєму серці, моїх думках і снах».
Навчаючись у Кривоколінській школі, хлопець віддавав перевагу мові, літературі та історії. Він неодноразово перемагав на районних олімпіадах і захищав честь району на обласному рівні. З часом усвідомив, що в житті є два найважливіші дні: той, коли людина народжується, і той, коли розуміє – навіщо. Ростислав мріяв про журналістику, але зрештою обрав професію батька. Він спробував вступити на історичний факультет Полтавського педінституту ім. В. Короленка, склав іспити, однак, не дочекавшись конкурсу, повернувся додому. Разом із найкращим другом Віктором Лисенком вступив до Уманського училища №1, де вони навчалися на слюсарів.
Освіта і професійний шлях
Після закінчення училища Ростислав працював на Харківському велозаводі, а потім у Христинівському локомотивному депо. З другої спроби він вступив до Полтавського педінституту. Одружившись із Валентиною, з якою разом вже 45 років, переїхав до Прибалтики, де працював на будівництві, зводячи будинки в латвійських селах і містах. Проте серце завжди тягнуло додому, до рідного Тальнівського краю.
Педагогічну діяльність Ростислав Пироженко розпочав у рідній Кривоколінській школі, працюючи спочатку старшим піонервожатим, а згодом викладачем суспільних наук. Пізніше він продовжив навчати дітей у Тальнівській школі №3. Найціннішим для нього був досвід батька, який завжди знаходив підхід до кожної дитини. «Поганих учнів не буває, – казав тато. – Є не дуже сумлінні вчителі. Будь вимогливим, але зроби так, щоб дитина відчувала твою повагу».
Досягнення та педагогічний досвід
Справжнє педагогічне покликання Ростислав Олександрович знайшов у Тальнівському будівельно-економічному коледжі, де з 1991 року працював на запрошення директора Івана Григоровича Куяна. Згодом, коли на базі закладу створили економіко-математичний ліцей під керівництвом Валентини Никифорівни Тресницької, він поєднував викладання суспільних наук у коледжі та ліцеї.
За роки роботи він здобув звання «Викладач-методист», урядову нагороду «Знак Пошани» та став призером регіонального конкурсу «Викладач року». Його залучали до обласної комісії з оцінювання якості навчання в коледжах. Проте найбільшим досягненням педагог вважає своїх учнів і студентів, більшість з яких стали гідними людьми й професіоналами. З багатьма він підтримує дружні стосунки й досі.
Керівництво в Тальнівському коледжі
У 2012 році колектив обрав Ростислава Олександровича директором коледжу. Для нього це була велика честь, і він прагнув вдихнути в заклад нове життя. За два роки вдалося відремонтувати теплотрасу, стадіон, осучаснити аудиторії, розпочати ремонт гуртожитку, заасфальтувати територію та висадити дерева.
Коледж повністю виконував держзамовлення на підготовку будівельників, програмістів, бухгалтерів, фінансистів і дизайнерів. А вічнозелені туї, висаджені з колегами, досі нагадують йому про той важливий період життя.
Сім’я й душевний спокій
«Зараз на пенсії, проте намагаюся не залишатися осторонь життя селища Здобуток, куди переїхав на постійне проживання, та громади, – ділиться герой нашої розповіді. – Переконаний, що кожна людина має чути музику тиші, голос совісті, поклик серця та Божий голос. Розраду знаходжу у спілкуванні з дітьми, онуками та друзями – щирими й добрими людьми. Це надзвичайно важливо, особливо в наш тривожний час».
Громадська діяльність та політика
У 2005-2010 роках Ростислав Пироженко був депутатом Тальнівської районної ради. У 2020 році став депутатом Тальнівської міської ради від партії «Сила і Честь» та очолив комісію з питань освіти, культури, охорони здоров’я, спорту, молоді, сім’ї та соціального захисту. Її робота базується на принципах законності, гласності, взаємоповаги й конструктивного обговорення.
Він пишається співпрацею з досвідченими фахівцями: Любов’ю Чмигою, Катериною Гресько, Олександрою Назарук, Зоряною Шеремета. Вони добре розуміють потреби шкіл, лікарень, ФАПів, багатодітних сімей, осіб з інвалідністю та ветеранів. Завдяки їхньому професіоналізму рішення комісії завжди виважені й відкриті для громадськості. Попри складні фінансові умови, забезпечено функціонування закладів освіти, культури, охорони здоров’я та соціального захисту, а також проведено їх оптимізацію відповідно до сучасних вимог. Водночас багато питань залишаються нагальними й потребують подальшого вирішення.
Особисті зустрічі та духовні цінності
Зі шкільних років Ростислав Олександрович був активним учасником художньої самодіяльності. Як учасник народного фольклорно-етнографічного гурту «Оріяни» Тальнівського коледжу під керівництвом Вадима Мицика виступав на численних сценах України, зокрема на міжнародному конкурсі в Луцьку. Він вдячний долі за людей, які стали частиною його життєвого шляху й вплинули на його формування як особистості, фахівця та творчої людини.
«Щиро вдячний своєму односельцеві й другові Володимиру Мовчану за наші рідні Криві Коліна – спільну колиску, – зазначає наш співрозмовник. – За те, що, повернувшись із далеких країв, він віддає всі сили й сердечне тепло, щоб село жило і розвивалося. За сучасну школу, прекрасний Центр культури і дозвілля, величний пам’ятник Тарасу Шевченку – один із найкращих в Україні. За унікальну ілюстровану двотомну історію села, аналогів якій годі знайти. За прекрасну церкву Воскресіння Христового, доглянуті дороги, сучасний млин і містки через Гірський Тікич. А ще – за багато-багато інших добрих справ, які він зробив для нашого села й громади».
На цьому шляху він зустрічав відомих і гідних людей, знайомство з якими вважає великою честю: Андрія Царюка, Анатолія Фурмана, Івана Куяна, Олега Сошинського, Володимира Нерубайського; Анатолія Чабана, Сергія Тихолоза, Івана Нерубайського, Миколу Канішевського та багато інших гідних і талановитих земляків.
Моральний погляд на війну
Війна – це жахлива трагедія, яка торкнулася кожного українця. Проте в цій темряві ми бачимо світло – наших захисників, які мужньо боронять рідну землю. Їхня відвага надихає, і Ростислав Пироженко пишається тим, що його син Олександр, племінник Іван та багато колишніх учнів служать у Збройних Силах України. Він вірить у перемогу України, її щасливе майбутнє, але все в руках Божих, наших захисників і тих держав, які нам допомагають.
«Кожен новий рік життя – це новий розділ у моїй книзі. Усе, що було, виявилось і цікавим, і веселим, і сумним, і заплутаним, інколи дуже складним, але завжди з happy end. А головне, що у свої 65 роки я все ще сподіваюсь – попереду найцікавіше, – міркує Ростислав Олександрович. – Хочу, щоб так було завжди, бо мої батьки (світла їм пам’ять!) подарували мені жадобу життя, невгамовність, бажання робити щось добре і корисне, вміння не рахувати свої «падіння», а скільки разів «підіймався». Вдячний за терпіння і любов дружині, за радість душі дітям і внукам, за довіру і надійність друзям і колегам, за прихильність і увагу своїм колишнім учням та студентам. Це дає сили і натхнення».
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
